Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Вона неспокійно відхилилася.

— Йен...

— Нічого не кажи... Прошу...

Дотик її голої, гладенької, холодної шкіри електризував пальці й долоню. Тремтіння уздовж спини, роздряпаної її нігтями. З боку вогнищ — крик, співи, свист, далека курява іскор у пурпуровому диму. Ласки й дотики. Її. Його. Тремтіння. І нетерпіння. Різкі рухи її струнких стегон, що обіймають його, що сходяться, наче клямра.

Беллетейн!

Дихання, розірване на зітхання. Блиск під повіками, запах бузку й аґрусу. Травнева Королева й Травневий Король? Блюзнірська насмішка? Забуття?

Беллетейн! Травнева Ніч!

Стогін. Її? Його? Чорні локони на очах, на устах. Сплетені пальці тремтливих рук. Крик. Її? Чорні вії. Мокрі. Стогін. Його?

Тиша. Ціла вічність у тиші.

Беллетейн... Вогні аж до горизонту...

— Йен?

— Ох, Ґеральте...

— Йен... Ти плачеш?

— Ні!

— Йен...

— Я обіцяла собі... Обіцяла...

— Нічого не кажи. Не треба. Тобі не холодно?

— Холодно.

— А тепер?

— Тепліше.

Небо світлішало в лякаючому темпі, чорна стіна лісу вигострила контури, вирізала з безформенної темряви виразну, зубату лінію верхівок дерев. Блакитна обіцянка світанку, що виповзла з-за неї, розлилася уздовж горизонта, гасячи лампадки зірок. Похолоднішало.

Він пригорнув її сильніше, накрив плащем.

— Ґеральте?

— Гм?

— Буде світати.

— Знаю.

— Я тебе скривдила?

— Трохи.

— Почнеться знову?

— Ніколи не кінчалося.

— Я прошу тебе... Робиш так, що я почуваюся...

— Нічого не кажи. Усе добре.

Запах диму, що пласко пливе серед вересу. Запах бузку й аґрусу.

— Ґеральте?

— Так?

— Пам’ятаєш нашу зустріч у Пустульських горах? І того золотого дракона... Як він звався?

— Три Галки. Пам’ятаю.

— Він сказав нам...

— Я пам’ятаю, Йен.

Вона поцілувала його туди, де шия переходила в ключицю, потім втиснула туди голову, лоскочучи волоссям.

— Ми створені одне для одного, — прошепотіла. — Може, ми призначені одне одному? Але ж нічого з того не буде. Шкода, але щойно настане світанок, ми розлучимося. Не може бути інакше. Ми маємо розлучитися, аби не скривдити одне одного. Ми призначені одне для одного. Створені одне для одного. Шкода. Той чи ті, що творили нас одне для одного, мали б подбати про щось більше. Самого призначення не вистачить, цього замало. Треба чогось більшого. Вибач мені. Я мала тобі це сказати.

— Я знаю.

— Я знала, що не мало сенсу нам кохатися.

— Ти помилялася. Мало. Незважаючи ні на що.

— Їдь до Цінтри, Ґеральте.

— Що?

— Їдь до Цінтри. їдь туди і цього разу не відмовляйся. Не роби того, що тоді... Коли ти там був...

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю про тебе все. Ти забув? Їдь до Цінтри, їдь якнайшвидше. Настають погані часи, Ґеральте. Дуже погані. Ти маєш зуміти...

— Йен...

— Нічого не кажи, прошу.

Холодніше. Усе холодніше. І все світліше.

— Не йди ще. Зачекаємо до світанку...

— Зачекаємо.

IV

— Не рухайтеся, пане. Треба мені вам перев’язку змінити, бо рана мокра, а нога у вас жахливо пухне. Боги, як паскудно виглядає... Треба медика якнайшвидше знайти...

— На хєр медика, — простогнав відьмак. — Давай сюди мою скриньку, Йурґо. О, цей флакон. Лий просто на рану. О, ясна холера!!! Нічого, нічого, ще лий... О-о-ох!!! Добре. Забинтуй потовще й накрий мене...

— Пухне, пане, усе стегно. І гарячка вас жере...

— На хєр гарячку. Йурґо?

— Так, пане?

— Забув тобі подякувати...

— Не вам, пане, дякувати, а мені. То ви мені життя врятували, постраждали, мене захищаючи. А я? Що я такого зробив? Людину поранену, непритомну, перев’язав, на віз поклав, щезнути не дав? Це ж звичайна справа, пане відьмаче.

— Не така вже й звичайна, Йурґо. Уже кидали мене... у подібних ситуаціях... Як собаку...

Купець, опустивши голову, помовчав.

— Ну, що ж, паскудний світ нас оточує, — пробурмотів нарешті. — Але це не причина, аби всі ми спаскудилися. Добра нам треба. Того мене мій батько вчив, і того я моїх синів вчу.

Відьмак мовчав, вдивлявся у гілля дерев, що висіло над дорогою, пересуваючись у міру руху возу. Стегно пульсувало. Болю він не відчував.

— Де ми є?

— Перейшли річку Траву убрід, уже ми в Мехунських лісах. Це вже не Темерія, а Содден. Кордон ви проспали, як митники на возі бушували. Скажу ж вам, що вам вони сильно дивувалися. Але старший над ними вас знав, без тяганини пропустити наказав.

— Знав мене?

Попередня
-= 116 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!