Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Імена тих чотирнадцятьох, які загинули.

Він поволі наближався. Йурґа і справді мав рацію. Біля підніжжя обеліску лежали квіти — звичайні польові квіти: маки, люпини, мальви, незабудки.

Імена чотирнадцятьох.

Він читав повільно, згори, а перед очима з’являлися обличчя тих, кого він знав.

Каштанововолоса Трісс Меррігольд, весела, яка хихотіла з будь-якого приводу, яка виглядала наче підліток. Він любив її. І вона його також.

Лаудбор з Муррівелю, із яким вони якось мало не побилися у Визімі, коли спіймав чарівника на маніпулюванні в грі у кості за допомогою легенького телекінезу.

Литта Нейд, на прізвисько Корал. Прізвисько походило від кольору губної помади, яку вона застосовувала. Литта колись обмовила його перед королем Белогуном, та так, що він тиждень просидів у ямі. Коли його випустили, він пішов запитати в неї про причини. Невідомо як опинився в її ліжку й там провів другий тиждень.

Старий Горазд, який хотів заплатити йому сто марок за можливість дослідити його очі й пропонував тисячу за можливість виконати розтин, «не обов’язково зараз», як він тоді висловився.

Залишилися три імені.

Почув позаду легкий шелест і відвернувся.

Вона була босою, у простій лляній суконці. На довгому світлому волоссі, що вільно спадало на плечі й спину, носила вінок, сплетений з маргариток.

— Привіт, — сказав він.

Вона підняла на нього холодні блакитні очі, не відповіла.

Помітив, що вона незасмагла. Було це дивно: зараз, наприкінці літа, коли сільських дівчат сонце вже обпалило на бронзу, її обличчя і відкриті плечі мали колір злегка золотистий.

— Ти принесла квіти?

Вона усміхнулася, опустивши вії. Він відчув холод. Вона минула його мовчки, стала навколішки біля основи менгіра, торкаючись каменя рукою.

— Я не приношу квітів, — сказала, зводячи голову. — Але ці, що тут лежать, для мене.

Він дивився на неї. Вона стояла навколішки так, що закривала останнє ім’я, вирізане на камені менгіра. Була вона світлою, ненатурально, сяюче-світлою на темному тлі каменя.

— Хто ти? — запитав він повільно.

Вона усміхнулася, і повіяло холодом.

— Ти не знаєш?

«Знаю, — подумав він, дивлячись у холодну блакить її очей. — Так, здається, я знаю».

Він був спокійний. Не вмів інакше. Уже — ні.

— Мені завжди було цікаво, як ти виглядаєш, пані.

— Ти не мусиш мене так називати, — відповіла вона тихо. — Ми знайомі довгі роки.

— Ми знайомі, — підтвердив він. — Кажуть, що ти йдеш за мною крок у крок.

— Іду. Але ти ніколи не озирався. До сьогодні. Сьогодні ти вперше озирнувся.

Він мовчав. Нічого не міг сказати. Був стомленим.

— Як... Як це відбудеться? — запитав нарешті, холодно й без емоцій.

— Я візьму тебе за руку, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Візьму тебе за руку й поведу через луку. В імлу, холодну й мокру.

— А далі? Що буде далі, за імлою?

— Нічого, — усміхнулася вона. — Далі немає вже нічого.

— Ти йшла за мною крок у крок, — сказав він. — А приходила до інших, до тих, кого я минав по дорозі. Чому? Йшлося про те, щоб я лишився сам, правда? Щоб я нарешті почав боятися? Признаюся тобі. Я завжди тебе боявся, завжди. Не озирався я зі страху. З переляку, що побачу тебе, як ти йдеш одразу за мною. Я завжди боявся, життя моє минуло у страху. Я боявся... до сьогодні.

— До сьогодні?

— Так. До сьогодні. І от стоїмо ми обличчям до обличчя, а я не відчуваю страху. Ти забрала в мене все. Забрала в мене також і страх.

— Тож чому очі твої сповнені страху, Ґеральте із Рівії? Твої руки тремтять, ти блідий. Чому? Аж так сильно боїшся ти останнього, чотирнадцятого імені, вирізаного на обеліску? Якщо хочеш, скажу тобі, як звучить те ім’я.

— Не мусиш. Я знаю, яке те ім’я. Коло замикається, змія кусає власний хвіст. Так має бути. Ти й це ім’я. І квіти. Для неї і для тебе. Чотирнадцяте ім’я, вирізане на камені, ім’я, яке я вимовляв посеред ночі й при світлі сонця, в мороз, у спеку й дощ. Ні, я не боюся вимовити його зараз.

— Тож вимови його.

— Йеннефер... Йеннефер з Венґерберґа.

— А квіти — для мене.

— Покінчимо з цим, — сказав він із зусиллям. — Візьми... Візьми мене за руку.

Вона встала, наблизилася, він відчув холод, що віяв від неї, різкий і пронизливий.

— Не сьогодні, — сказала вона. — Колись — так. Але не сьогодні.

— Ти забрала в мене все...

— Ні, — урвала вона. — Я нічого не забираю. Я тільки беру за руку. Для того, щоб ніхто в той час не був сам. Сам в імлі... До побачення, Ґеральте із Рівії. Колись.

Він не відповів. Вона розвернулася поволі й відійшла. В імлу, яка раптом облягла верхівку пагорбу, в імлу, у якій зникло все, у білу мокру імлу, у якій розчинився обеліск, квіти, які лежали біля його основи, й вирізані на ньому чотирнадцять імен. Не було нічого, була тільки імла й мокрі, блискучі від роси трави під ногами, трави пахли п’янко, важко, солодко, аж до болю у скронях, до забуття, втоми...

Попередня
-= 125 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!