Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Він устав.

— Ти віриш у призначення, Любистку?

Трубадур підняв голову, глянув широко розплющеними очима.

— Чому ти питаєш?

— Відповідай.

— Ну... вірю.

— А чи ти знаєш, що самого призначення — замало? Що треба чогось більшого?

— Не розумію, Ґеральте.

— Не ти один. Але саме так воно і є. Треба чогось більшого. Проблема полягає у тому, що я... Я вже ніколи не довідаюся, чого саме.

— Що з тобою, Ґеральте?

— Нічого, Любистку. Давай, залазь. Їдьмо, шкода дня. Хтозна, скільки часу займуть у нас пошуки човна, а ми потребуємо великого. Адже Плітку я не кину.

— Переправимося разом? — утішився поет.

— Так. З цього боку річки мені вже нічого шукати.

IX

— Йурґо!

— Злотолітко!

Вона бігла від воріт, волосся, що вибилося з-під хустки, віялося за нею, вона ж перечіплювалася, кричала. Йурґа кинув віжки пахолкові, скочив з воза на землю, побіг назустріч, схопив її за талію, міцно, підняв з землі, закружляв, закрутив.

— Я тут, Злотолітко! Я повернувся!

— Йурґо!

— Я повернувся! Гей же, розчиніть ворота! Господар повернувся. Ех, Злотолітко!

Вона була мокрою, пахла мильною водою. Мабуть, прала. Він поставив її на землю, але й тоді вона його не відпустила, схвильована, тепла.

— Веди мене в дім, Злотолітко.

— Боги, ти повернувся... Я ночами не спала... Йурґо... Ночами не спала...

— Я повернувся. Ех, повернувся! І добре повернувся, Злотолітко. Бачиш віз? Гей, поганяй, заїжджай у ворота! Бачиш віз, Злотолітко? Досить добра везу, щоби...

— Йурґо, що мені добро, що мені віз... Ти повернувся... Здоровий... Цілий...

— І з добром повернувся, кажу ж. Зараз побачиш...

— Йурґо? А він хто? Отой, у чорне вдягнений? Боги, і з мечем...

Купець озирнувся. Відьмак зліз з коня, відвернувшись, удавав, що поправляє попругу й в’юки. Не дивився на них, не підходив.

— Потім тобі розповім. Ох, Злотолітко, якби не він... А де діти? Здорові вони?

— Здорові, Йурґо, здорові. У поле пішли, ворон стріляти, але сусіди їм передадуть, що ти вдома. Враз прилетять, уся трійця...

— Трійця? Як же це, Злотолітко? Може...

— Ні... Але дещо мушу тобі сказати... Не гніватимешся?

— Я? На тебе?

— Я дівчинку пригріла, Йурґо. Від друїдів узяла, знаєш, від тих, що після війни дітей рятували... Збирали по лісах, бездомних і погублених... Ледве живих... Йурґо? Гніваєшся?

Йурґа приклав долоню до лоба, обернувся. Відьмак поволі йшов за возом, вів коня. Не дивився на них, усе ще відвертав голову.

— Йурґо?

— О, боги, — простогнав купець. — 0, боги! Злотолітко... Щось, чого я не сподівався! Удома!

— Не гнівайся, Йурґо... Побачиш, ти її полюбиш. Дівчинка мудра, мила, роботяща... Трохи дивна. Не хоче говорити, звідки вона, зразу плаче. То я і не запитую. Йурґо, знаєш, як я завжди хотіла, аби була дочка... Що з тобою?

— Нічого, — сказав він тихо. — Нічого. Призначення. Усю дорогу він крізь сон говорив, марив у гарячці, тільки призначення та призначення... Боги... Не нашого розуму справа, Злотолітко. Не зрозуміти нам, що такі, як він, думають. Про що сни бачать. Не зрозуміти нам...

— Тату!!!

— Надборе! Суліку! Але ж ви й виросли, наче бички! Ага, давайте сюди, до мене! Живо...

Він урвав себе, побачивши малу худеньку попелястоволосу істотну, яка повільно йшла за хлопцями. Дівчинка глянула на нього, він помітив великі очі, зелені, наче трава навесні, блискучі, наче дві зірочки. Побачив, як дівчинка раптом підривається, як біжить, як... Почув, як вона кричить, тоненько, пронизливо:

— Ґеральте!

Відьмак обернувся від коня, блискавичним, спритним рухом. І побіг назустріч. Йурґа дивився, зачарований. Ніколи не думав, що людина може рухатися настільки швидко.

Зустрілися вони посередині подвір’я. Попелястоволоса дівчинка в чорній суконці. І біловолосий відьмак із мечем за спиною, увесь у чорній шкірі, що блищала від срібла. Відьмак у м’якому стрибку, дівчинка підтюпцем, відьмак на колінах, тонкі рученята дівчинки навколо його шиї, попелясте, мишаче волосся на його плечі. Злотолітка крикнула глухо. Йурґа обійняв її, мовчки пригорнув до себе, другою рукою зібрав і притулив обох хлопців.

— Ґеральте! — повторювала дівчинка, горнучись до грудей відьмака. — Ти мене знайшов! Я знала! Я завжди знала! Знала, що ти мене знайдеш!

— Цірі, — сказав відьмак.

Йурґа не бачив його обличчя, схованого в попелястому волоссі. Бачив долоні в чорних рукавичках, що стискали плечі й руки дівчинки.

— Ти мене знайшов! Ох, Ґеральте! Я увесь час чекала! Так страшезненько довго... Ми вже будемо разом, правда? Тепер ми будемо разом, так? Скажи, Ґеральте! Назавжди! Скажи!

Попередня
-= 129 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!