Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Не бійся, — посміхнувся він. — Ми, чи то відьмаки та безвольні големи, завжди діємо розсудливо. Бо, бач, однозначно й чітко визначені межі можливого, в яких ми рухаємося.

— Ну-ну, гляньте. — Йеннефер, досі бліда, подивилася на нього. — Образився, наче панянка, у якої помітили брак цноти. Ти відьмак, цього ти не зміниш. Твоє покликання...

— Та досить про оте покликання, Йен, бо мене нудити починає.

— Не називай мене так, я тобі казала. А твоя нудота мене мало обходить. Як і всі інші реакції з обмеженого відьмацького набору реакцій.

— Й усе ж ти побачиш деякі з них, якщо не перестанеш пригощати мене оповідками про високу мету та бій за благо людства. І про драконів, страшних ворогів людського племені. Причину я знаю краще.

— Так? — примружилася чародійка. — І що ж такого ти знаєш, відьмаче?

— Хоча б те, — Ґеральт не звернув уваги на різке тремтіння медальйону на шиї, — що якби дракони не мали скарбниць, то потрібні б були всім, наче собаці п'ята нога, — і точно не чародіям. Цікаво, що при кожному полюванні на дракона завжди крутиться якийсь чародій, міцно пов’язаний із Гільдією Ювелірів. Як ти, наприклад. І згодом, хоча ринок має завалити дорогоцінним камінням, якось його не завалює і їхня ціна не знижується. Тож не розповідай мені нічого про покликання і про битву за виживання раси. Я занадто добре й занадто довго тебе знаю.

— Занадто довго, — повторила вона, зловісно кривлячи губи. — На жаль. Але не думай, що занадто добре, сучий ти сину. Зараза, якою ж я була дурепою... Ах, та йди ти до дідька! Бачити тебе не можу!

Вона крикнула, пришпорила вороного й погнала вперед. Відьмак стримав кобилу, пропустив фургон Гномів, що ревіли, лаялися та свистіли на кістяних дудках. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Любисток, побренькуючи на лютні.

— Гей! — гукав Ярпен Зігрій, сидячи на козлах і тицяючи у бік Йеннефер. — Щось там наче чорніє на шляху! Цікаво, що саме? Виглядає, наче кобила!

— Точно! — прокричав у відповідь Любисток, зсуваючи сливовий капелюшок на потилицю. — Це кобила! Верхи на меринові! Небачене!

Ярпенові хлопці затрясли бородами у хоровому реготі. Йеннефер удавала, що не чує.

Ґеральт стримав коня, пропустив кінних лучників Нєдаміра. За ними, на деякій відстані, повільно їхав Борх, й одразу ж за ним — зерріканки, ар’єргардом колони. Ґеральт зачекав, коли вони під’їдуть, пустив кобилу поряд із конем Борха. їхали мовчки.

— Відьмаче, — раптом відізвався Три Галки. — Хочу поставити тобі одне запитання.

— Постав.

— Чому ти не повернеш назад?

Відьмак хвильку мовчки приглядався до нього.

— Ти насправді хочеш знати?

— Хочу, — сказав Три Галки, повертаючи до нього обличчя.

— Я їду за ними, бо я — безвільний голем. Бо я — віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж тракту. Куди, скажи, я мав би поїхати? І навіщо? Тут, принаймні, зібралися ті, із ким мені є про що розмовляти. Ті, хто не припиняє розмов, коли я до них підходжу. Ті, хто, навіть не люблячи мене, говорять про це у вічі, не кидаючи камінням з-за тину. Я їду із ними через ту саму причину, чому я поїхав із тобою до корчми плотогонів. Бо мені — все одно. Я не маю місця, куди мав би прямувати. Не маю мети, яку я повинен знайти наприкінці дороги.

Три Галки кашлянув.

— Мета є наприкінці будь-якої дороги. Кожен її має. Навіть ти, хоча тобі здається, що ти настільки інший.

— А тепер я поставлю запитання.

— Став.

— Чи ти маєш мету наприкінці дороги?

— Маю.

— Щасливець.

— Це не питання щастя, Ґеральте. Це справа того, у що ти віриш, чому себе присвячуєш. Хто має знати про це краще за... за відьмака.

— Сьогодні я постійно чую про покликання, — зітхнув Ґеральт. — Покликанням Нєдаміра є захопити Маллеору. Покликанням Ейка із Денесле — боронити людей від драконів. Доррегарай відчуває себе покликаним до чогось цілком протилежного. Йеннефер, у силу певних змін, яким піддали її організм, не може виконати своє покликання, і те її страшенно злить. Холера, тільки Рубайли й Гноми не відчувають жодного покликання, хочуть просто хапнути здобичі. Може, це тому мене так до них тягне?

— Не до них тебе тягне, Ґеральте із Рівії. Я не сліпий і не глухий. Не при звуці їх імен ти потягнувся тоді за капшуком. Але здається мені...

— Дарма тобі воно здається, — сказав відьмак без гніву.

— Вибачаюся.

— Дарма вибачаєшся.

Вони стримали коней, саме вчасно, щоби не наштовхнутися на колону лучників з Кайнґорну, яка раптом зупинилася.

— Що трапилося? — Ґеральт устав у стременах. — Чого ми затрималися?

Попередня
-= 16 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!