Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Вона взяла каганець зі столу й підійшла до нього. Біла нічна сорочка, обліплюючи у русі тіло, робила її не по-земному чарівною. «Більше, ніж якби вона була голою», — подумав він.

— Я хочу тебе оглянути, — сказала вона. — Зойгл міг тебе подряпати.

— Не подряпав. Я б відчув.

— Під еліксиром? Не сміши мене. Під еліксиром ти б не відчув і відкритого перелому, поки кістка не почала б чіплятися за живопліт. А на зойглі могло бути все, у тому числі правець чи трупна отрута. У разі чого ще є час на протидію. Повернися.

Він відчув на тілі м’яке тепло вогника від каганця, миневий дотик її волосся.

— Наче все добре, — сказала вона. — Ляж, поки еліксири не звалили тебе з ніг. Ті мішанки можуть бути диявольськи небезпечні. Потроху вбиваєш себе ними.

— Я мушу вживати їх перед битвою.

Йеннефер не відповіла. Знову всілася перед дзеркалом, поволі розчісуючи чорні, кучеряві, лискучі локони. Завжди розчісувала волосся, перш ніж піти до ліжка. Ґеральт вважав те дивацтвом, але любив спостерігати за нею при цьому дійстві. Підозрював, що Йеннефер про це знає. Раптом зробилося йому дуже холодно, а еліксири і справді трусили ним, стискали потилицю, спливали вниз живота хвилями нудоти. Він вилаявся собі під ніс, звалився на ліжко, не перестаючи при цьому спостерігати за Йеннефер.

Рух у кутку кімнати привернув його увагу, притягнув погляд. На криво прибитих до стін, обметаних павутинням оленячих рогах сидів чорний, наче смола, невеликий птах.

Схиливши голову набік, він розглядав відьмака жовтим нерухомим оком.

— Що воно, Йен? Звідки воно тут взялося?

— Що? — Йеннефер повернула голову. — А, це. Це постільга.

— Постільга? Постільги рудо-п’ятнисті, а це — чорне.

— Це чародійська постільга. Я її зробила.

— Навіщо?

— Вона мені потрібна, — відрізала чародійка.

Ґеральт не запитував більше, знав, що Йеннефер не відповість.

— Йдеш завтра до Істредда?

Чародійка відсунула флакончики на край столу, сховала гребінь до шкатулки й зачинила триптихові рамки дзеркала.

— Йду. З самого ранку. А що?

— Нічого.

Вона лягла поруч, не гасячи каганця. Ніколи не гасила світла, не терпіла засинати в темряві. Чи каганець, чи лампа, чи свічка — але мали догоріти до кінця.

Завжди. Ще одне дивацтво. Йеннефер мала неймовірну кількість дивацтв.

— Йен?

— Що?

— Коли ми звідси поїдемо?

— Не набридай. — Вона різко шарпнула перину. — Ми тут усього три дні, а ти поставив це питання щонайменше тридцять разів. Я говорила тобі, що маю тут справи.

— Із Істреддом?

— Так.

Він зітхнув й обійняв її, не приховуючи намірів.

— Гей, — прошепотіла вона, — ти приймав еліксири...

— Ну то й що?

— Нічого, — захихотіла вона, наче підліток, притуляючись до нього, вигинаючись і підіймаючись, аби полегшити знімання сорочки.

Захоплення її наготою, як завжди, із тремтінням стекло йому по спині, засвербіло у пальцях, що торкалися її шкіри. Він торкнувся губами її грудей, круглих і невеликих, із сосками настільки блідими, що виявлялися вони виключно формою. Він уплів пальці їй у волосся, що пахло бузком і аґрусом.

Вона піддалася його пестощам, муркаючи, наче кицька, тручи зігнутим коліном об його стегно.

Скоро виявилося, що — як завжди — він переоцінив свою витривалість щодо відьмацьких еліксирів, забув про їхній шкідливий вплив на організм. «А може, це не еліксири, — подумав він, — може, це втома від битви, ризику, загрози й смерті? Втома, на яку я вже за звичкою не звертаю уваги? Але мій організм, хоча й штучно підправлений, не піддається звиканню. Я реагую природно. От тільки тоді, коли в тому немає потреби. Зараза».

Але Йеннефер — як завжди — не дозволила собі перейматися такими дрібницями. Він відчув, як вона торкається його, почув, як бурмоче біля самого його вуха. Як звичайно, він мимоволі задумався над космічною кількістю інших оказій, за яких вона вдавалася до цього дуже практичного закляття.

А потім він перестав задумуватися.

Як звичайно, було незвичайно.

Він дивився на її губи, на кутик, що тремтів у мимовільній посмішці. Він добре знав ту посмішку, завжди здавалася вона йому більше посмішкою тріумфу, а не щастя. Ніколи не запитував у неї про те. Знав, що вона не відповість.

Чорна постільга, що сиділа на оленячих рогах, стріпнула крилами, клацнула кривим дзьобом. Йеннефер відвернула голову й зітхнула. Дуже сумно.

— Йен?

— Нічого, Ґеральте, — поцілувала вона його. — Нічого.

Каганець горів легеньким вогником. У стіні шурхотіла миша, а короїд у комоді тихо, мірно й одноманітно потріскував.

Попередня
-= 31 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!