Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Зойгл.

— У житті не чув про щось таке. Маю сподівання, його убито?

— Уже убито.

— Скільки те має коштувати для міської скарбниці? Сімдесят?

— Сто.

— Ну-ну, пане відьмаче! Хіба ви блекоти об’їлися! Сто марок за вбивство такого собі хробака, що живе на купі гівна?

— Хробак чи не хробак, старосто, а пожер він восьмеро людей, як ви самі твердили.

— Людей? Та хай йому! Як мені повідомили, потвора зжерла старого Закорка, який славився тим, що ніколи не тверезів, одну стару бабу з підгір’я і кількох дітей перевізника Сулірада, що з’ясували не відразу, бо Сулірад і сам не знає, скільки в нього дітей, занадто швидко їх робить, щоб міг їх порахувати. Теж мені — люди! Вісімдесят.

— Якби я не вбив зойгла, скоро він би зжер когось значимого. Аптекаря, наприклад. І звідки б ви тоді брали мазь проти шанкерів? Сто.

— Сто марок — це купа грошви. Не знаю, чи дав би я стільки й за дев’ятиголову гідру. Вісімдесят п’ять.

— Сто, пане Гербольте. Зважте, що хоча це й не була дев’ятиголова гідра, ніхто з місцевих, не виключаючи славного Цикаду, якось не могли зарадити із зойглом.

— Бо ніхто із місцевих не звик бабратися у лайні та об’їдках. Моє останнє слово: дев’яносто.

— Сто.

— Дев’яносто п’ять, на всіх демонів та дияволів!

— Згода.

— Ну... — Гербольт широко посміхнувся. — Вирішено. Ти завжди так добре торгуєшся, відьмаче?

— Ні. — Ґеральт не посміхався. — Скоріше рідко. Але я хотів зробити вам приємність, старосто.

— І зробив, хай тебе чума б’є, — зареготав Гербольт. — Гей, Прегрибку! Дуй сюди! Книгу давай і мошну, та швиденько відрахуй мені дев’яносто марок.

— Мало бути дев’яносто п’ять.

— А податок?

Відьмак тихенько вилаявся. Староста поставив на папірці замашистий значок, потім подлубався у вусі чистим кінчиком пера.

— Маю сподівання, тепер на гнойовиці буде спокій? Га, відьмаче?

— Повинен. Був там лише один зойгл. Щоправда, міг встигнути розмножитися. Зойгли — двостатеві, наче слимаки.

— Що ти тут мені казки розповідаєш? — Гербольт скоса глянув на нього. — Для розмноження треба двох чи то самця і самку. Чи що, оті твої зойгли плодяться, наче блохи чи миші, з гнилої соломи у сіннику[22]? Будь-який дурень знає, що немає мишей і мишаків, що всі вони однакові й плодяться самі з себе та з гнилої соломи.

— А слимаки — з гнилого листя плодяться, — втрутився секретар Прегрибок, усе ще зайнятий складанням монет у стовпчики.

— Кожен це знає, — погодився Ґеральт, по-доброму посміхаючись. — Немає слимаків та слимачок. Є тільки листя. А хто вважає інакше — той помиляється.

— Досить, — урвав староста, із підозрою дивлячись на нього. — Досить мені про тих хробаків. Я питав, чи може на нашому смітнику знову щось з’явитися, тож будь ласкавий відповісти, ясно й коротко.

— За якийсь місяць належало б перевірити смітник, краще за все — із собаками. Малі зойгли не є небезпечними.

— А ти б не міг того зробити, відьмаче? Щодо грошей — домовимося.

— Ні. — Ґеральт прийняв гроші з рук Прегрибка. — Я не маю наміру стирчати у вашому чарівному містечку навіть тиждень, не те що місяць.

— Цікаві речі гомониш. — Гербольт криво посміхнувся, дивлячись йому просто в очі. — Воістину — цікаві. Бо я вважаю, що пробудеш ти тут довше.

— Погано вважаєте, старосто.

— Чого б то? Приїхав ти сюди з чорнявою ворожкою, як там її, забувся... Гвіневер, хіба[23]. «Під Осетром» став ти із нею на постій. Говорять, що в одній кімнаті.

— І що з того?

— А те, що вона скільки разів не завітала б до Айдд Ґинвайля, не виїжджає настільки швидко. А бувати вона вже у нас бувала.

Прегрибок посміхнувся широко, щербато й значущо. Гербольт дивився Ґеральту в очі, без посмішки. Ґеральт же посміхнувся, так паскудно, як тільки зумів.

— Мені, зрештою, мало що відомо. — Староста відвів погляд і покрутив каблуком у землі. — І стільки мені до того діла, скільки до собачого гівна. Але чародій Істредд, пам’ятай про це, поважна в нас особа. Незамінна для цього міста, безцінна, я б сказав. Повагу має і в людей, як тутешніх, так і інших. Ми в його чародійство носів не пхаємо, та й в інші його справи.

— Може, й слушно, — погодився відьмак. — А де він живе, можу спитати?

— Не знаєш? Та отамочки, бачиш отой дім? Той білий, високий, увіткнутий поміж складом та цейхгаузом[24], як, скажімо, свічка в жопу. Але тепер ти там його не застанеш. Істредд недавно біля полудневого валу викопав щось у землі і тепер риється навколо, наче кріт. Та ще й людей в мене на ті розкопки загнав.


  22 Чи що, оті твої зойгли плодяться наче блохи чи миші, з гнилої соломи у сіннику — від часів античності низка природознавців (включаючи Арістотеля) вірили в можливість самозародження у межах опису світу як сплетення чотирьох стихій. У числі тих тварин, які могли самозародитися, згадувалися черв’яки, жаби й миші. В «Історії тварин» Арістотель пише: «Одна властивість притаманна як тваринам, так і рослинам. Деякі рослини виникають із насіння, а інші самозароджуються. (...) Так і з тваринами, серед яких одні відповідно до своєї природи походять від батьків, тоді як інші виникають не від батьківського коріння, а з гнилої землі чи тканини рослин подібно до деяких комах; інші самозароджуються усередині тварин завдяки секреції їхніх органів».

  23 Приїхав ти сюди із чорнявою ворожкою, як там її, забувся... Гвіневер, хіба — звернімо увагу, що ім’я Йеннефер справді за своїм походженням близьке до імені дружини короля Артура (біля витоків і того, й другого імені лежить валлійське ім'я «Gwenwyfar»).

  24 ...поміж складом та цейхгаузом — цейхгаузом у середньовічних містах зазвичай звалася комора для зберігання зброї та амуніції.

Попередня
-= 34 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!