Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Я пішов, питаю ґречно, чого тут, майстре, риєте ямки, наче дитина, люди сміятися починають. Що там у тій землі є? А він глянув на мене, наче на нездару якогось, і каже: «Історія». — «Яка там історія?» — знову я питаю. А він на те: «Історія людства. Відповіді на запитання. На запитання, що було, — і на запитання, що буде». Гівно тут було, — я на те, — цілина, кущі та вовкулаки, перед тим як місто ще не побудували. А що буде — залежить від того, кого у Раквереліні намісником назначать, якого там знову напівельфа паршивого. А в землі жодних історій немає, нічого там немає, хіба черви тільки, як комусь на риболовлю треба. Думаєш, він послухав? Та де там. Копає далі. Тож якщо ти хочеш із ним побачитися, то йди під полудневий вал.

— Е-е-е, пане старосто, — пирхнув Прегрибок. — Тепер-то він удома. Де йому тепер до розкопок, тепер, як...

Гербольт глянув на нього грізно. Прегрибок згорбився і закашлявся, переступаючи ногами. Відьмак, усе ще не по-доброму посміхаючись, схрестив руки на грудях.

— Так, гм-гм. — Староста хмикнув. — Хтозна, може, і справді Істредд тепер дома. Що мені, зрештою...

— Бувайте здорові, старосто, — сказав Ґеральт, навіть не намагаючись пародіювати уклін. — Зичу доброго дня.

Підійшов до Цикади, який вийшов назустріч, брязкаючи зброєю. Без слова простягнув руку по свого меча, який Цикада тримав на зігнутому лікті. Цикада відступив.

— Поспішаєш, відьмаче?

— Поспішаю.

— Я оглянув твій меч.

Ґеральт зміряв його поглядом, який при всьому бажанні не можна було вважати теплим.

— Є чим хвалитися, — кивнув він. — Мало хто його оглядав. А ще менше могли про те розповісти.

— Хо-хо, — блиснув зубами Цикада. — Страшенно грізно воно прозвучало, аж мурашки мені по шкірі пройшли. Завжди було мені цікаво, відьмаче, чому люди так вас бояться? Думаю, що я вже знаю.

— Я поспішаю, Цикадо. Віддай меч, як твоя ласка.

— Пил в очі, відьмаче, нічого, тільки пил в очі. Лякаєте ви людей, неначе пасічник бджіл димом і смородом, тими вашими кам’яними обличчями, тією балаканиною, плітками, які, напевне, ви самі про себе й розпускаєте. А бджоли тікають від диму, дурні, замість того щоб вбити жало у відьмацьку сраку, яка одразу спухне, як і будь-яка інша. Кажуть про вас, що ви не відчуваєте, як люди. Брехня. Коли когось із вас добряче дзиґнути, то відчув би.

— Ти скінчив?

— Так, — сказав Цикада, віддаючи йому меч. — Знаєш, що мене цікавить, відьмаче?

— Знаю. Бджоли.

— Ні. Таке я собі думаю: якби ти увійшов на вуличку з одного боку з мечем, а я — з іншого, то хто б із нас дійшов до кінця вулички? Справа, як мені бачиться, варта того, щоб побитися об заклад.

— Чому ти чіпляєшся до мене, Цикадо? Сварки шукаєш? Про що тобі йдеться?

— Ні про що. Просто цікаво мені, скільки правди у тому, що люди балакають. Що ви настільки вправні в битві, ви, відьмаки, бо ані серця у вас, ані душі, ані милості, ані сумління. І цього вистачить? Бо про мене, наприклад, говорять те саме. І не без підстав. Тож мені страшенно цікаво: хто з нас двох, увійшовши на вуличку, вийшов би з неї живим? Та? Варто побитися об заклад? Як ти вважаєш?

— Говорив я вже: поспішаю. Не витрачатиму час на роздуми над дурнею. І не звик битися об заклад. Але якби колись спало тобі на думку заважати мені ходити вуличкою, то дам тобі добру пораду, Цикадо: спочатку подумай.

— Пил, — посміхнувся Цикада. — Пил в очі, відьмаче, нічого більше. До побачення, хтозна, може, на якійсь вуличці?

— Хтозна.

IV

— Тут ми зможемо спокійно порозмовляти. Сідай, Ґеральте.

Що найперше кидалося у вічі в лабораторії, то чимала кількість книжок — вони займали більшу частину місця у цьому чималому приміщенні. Товстенні томиська заповнювали полиці на стінах, гнули їх, громадилися на скринях і комодах. Мали, як оцінив відьмак, коштувати цілу купу грошей. Не бракувало, звісно, й інших, типових елементів професії — чучела крокодила, сушеної риби-їжака, що звисала зі стелі, закуреного скелета й величезної колекції баночок із алкоголем, де була усіляка погань, яку тільки можна було уявити, — сколопендри, павуки, змії, жаби й чисельні людські й нелюдські фрагменти, головно кишки. Був там навіть гомункулус[25] чи щось, що нагадувало гомункулуса, але з тим же успіхом могло бути капченим немовлям.

На Ґеральта ця колекція не справила жодного враження — він півроку жив у Йеннефер у Венґерберзі, а Йеннефер мала ще більш цікаву колекцію, що містила навіть нечуваних розмірів фалос, начебто — гірського троля. Також вона мала в себе дуже вдало набите чучело єдинорога, на хребті якого полюбляла кохатися. Ґеральт уважав, що коли існувало місце, яке менше підходило б для кохання, то це хіба хребет живого єдинорога. На відміну від нього самого, який уважав ліжко за розкіш і цінив усі можливі застосування цієї меблі, Йеннефер уміла бути дуже екстравагантною. Ґеральт пригадав милі моменти, проведені з чародійкою на похилому даху, у повному порохняви дуплі, на балконі, до того ж — на чужому, на балюстраді мосту, на розхитаному човні посеред збуреної річки й під час левітації за тридцять сажнів над землею. Але єдиноріг був найгіршим. Утім, одного щасливого дня лялька та зламалася під ними, розпоролася і розлетілася, давши чисельні приводи для сміху.


  25 Гомункул (від лат.«homunculus» — людинка) штучно створена людиноподібна істота в алхімічному мистецтві, яка мала й певні магічні властивості.

Попередня
-= 35 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!