Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— А з-під неторканої білизни з’являється весна, — сказав він. — З’являється Айдд Ґинвайль, бридке місто з чарівною назвою. Айдд Ґинвайль і його смітник, величезна смердяча купа сміття, куди я мушу увійти, бо за це мені платять, бо для цього мене створили — аби входити в погань, яка в інших викликає огиду. Я позбавлений можливості почуттів, щоб я не був у стані відчути, наскільки потворно мерзотною є та мерзота, аби я не відсахнувся і не втік від неї, охоплений жахом. Так, мене позбавили почуттів. Але не до кінця. Той, хто це робив, спартачив, Йен.

Вони замовкли. Чорна постільга зашелестіла пір’ям, розводячи та складаючи крила.

— Ґеральте...

— Слухаю, Йен.

— А тепер — ти відповідай на моє запитання. На те запитання, якого я ніколи тобі не поставлю. Те, якого я боялася... Тепер я також його тобі не поставлю, але відповідай. Бо... бо я дуже хотіла б почути твою відповідь. Це одне-єдине слово, яке ти ніколи не промовив. Скажи його, Ґеральте. Прошу.

— Не зумію, Йен.

— І в чому причина?

— Ти не знаєш? — посміхнувся він сумно. — Моя відповідь була б лише словом. Словом, яке не виражає почуттів, не виражає емоцій, бо я від них очищений. Словом, яке було б лише звуком, який видає при ударі порожній і холодний череп.

Вона мовчки дивилася на нього. Очі її, широко розплющені, стали кольору гарячого фіолету.

— Ні, Ґеральте, — сказала вона, — це неправда. А може, правда, але неповна. Ти не очищений від почуттів. Тепер я це бачу. Тепер я знаю, що...

Вона замовкла.

— Закінчуй, Йен. Зважся нарешті. Не бреши. Я тебе знаю. Бачу це в твоїх очах.

Вона не відвела погляд. Він знав.

— Йен, — прошепотів він.

— Дай руку, — сказала вона.

Взяла його долоню між своїми, він відразу відчув лоскіт і пульсацію крові у венах передпліччя. Йеннефер шепотіла закляття, спокійним розміреним голосом, але він бачив краплі поту, якими те зусилля оросило її поблідле чоло, бачив розширені від болю зіниці.

Випустивши його руку, вона витягла долоні, ворухнула ними, пестливим жестом гладячи якусь небачену форму, поволі, згори униз. Між її пальцями повітря гуснуло й каламутнішало, надувалося і змінювалося, наче дим.

Він дивився, захоплений. Творча магія, що вважалася вершиною майстерності чародіїв, завжди його захоплювала, набагато більше за ілюзії чи трансформаційну магію. «Так, Істредд мав рацію, — подумав він, — у порівнянні з такою магією мої Знаки просто смішні».

Поміж долонями Йеннефер, що тремтіли від зусилля, поволі матеріалізувалася форма птаха, чорного, наче вугілля. Пальці чародійки делікатно гладили нашорошене пір’ячко, пласку голівку, викривлений дзьоб. Ще один рух, гіпнотично плавний, пестливий, — і чорна постільга, покрутивши головою, крикнула голосно. Її близнючка, що все ще нерухомо сиділа на рогах, відповіла клекотом.

— Дві постільги, — сказав Ґеральт тихо. — Дві чорні постільги, створені за допомогою магії. Як мені здається, обидві тобі потрібні.

— Тобі вірно здається, — важко сказала вона. — Обидві мені потрібні. Я помилялася, думаючи, що досить й однієї. Як сильно я помилялася, Ґеральте... До якої помилки призвела мене пиха королеви зими, переконаної у своїй всесильності. А є речі... які неможливо здобути навіть магією. І є дари, яких не можна прийняти, якщо ти не в змозі віддячити за них... чимось рівнозначно цінним. Інакше такий дар протече крізь пальці, розтане, наче крихта льоду, взята в долоню. Залишить тільки жаль, відчуття втрати й кривди...

— Йен...

— Я чародійка, Ґеральте. Влада над матерією, якою я володію, є даром. Даром відшкодованим. Я заплатила за нього... Всім, що я мала. Не лишилося нічого.

Він мовчав. Чародійка потерла чоло долонею, що тремтіла.

— Я помилялася, — повторила вона. — Але виправлю свою помилку. Емоції та відчуття...

Вона торкнулася голови чорної постільги. Птах нашорошився, безголосно роззявивши кривого дзьоба.

— Емоції, примхи й брехня, захоплення і гра. Почуття і їхня відсутність... Дари, яких не можна прийняти... Брехня і правда. Чим є правда? Запереченням брехні? Чи ствердженням факту? А якщо факт є брехнею, то що тоді правда? Хто сповнений почуттів, які ним керують, а хто — лише порожня шкаралупа холодного черепа? Хто? Чим є правда, Ґеральте? Чим є правда?

— Не знаю, Йен. Скажи мені.

— Ні, — сказала вона й відвела очі. Вперше. Ніколи раніше він не бачив, щоб вона так робила. Ніколи.

— Ні, — повторила вона. — Я не можу, Ґеральте. Не можу тобі цього сказати. Скаже тобі оцей птах, зроджений від дотику твоєї долоні. Птаху? Чим є правда?

— Правда, — сказала постільга, — є крихтою льоду.

Попередня
-= 40 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!