Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

VI

Хоча й здавалося йому, що він без цілі й наміру мандрує завулками, раптом опинився він біля полудневого муру, на розкопі, серед сітки ровів, що перетинали руїни біля кам’яної стіни, йшли зигзагами між відкритими квадратами старожитніх фундаментів.

Істредд був там. У сорочці із засуканими рукавами й у високих чоботях, покрикував на пахолків, що розкопували мотиками смугасту стіну розкопа, повну різнокольорових прошарках землі, глини, деревного вугілля. Поряд, на досках, лежали почорнілі кістки, черепки горняток й інші предмети: не розпізнавані, зіржавілі, вкриті корозією.

Чародій помітив його відразу. Давши копачам кілька голосних доручень, вискочив з розколу, підійшов, витираючи руки об штани.

— Слухаю, в чому річ? — запитав зухвало.

Відьмак, стоячи перед ним нерухомо, не відповів. Пахолки, вдаючи роботу, пильно дивилися на них, шепотілися поміж себе.

— З тебе аж точиться ненависть, — скривився Істредд. — У чому річ, питаю? Ти зважився? Де Йенна? Маю сподівання...

— Не май великих сподівань, Істредде.

— Ого, — сказав чародій. — Що то я чую у твоєму голосі? Чи я вірно відчуваю?

— А що такого ти відчуваєш?

Істредд сперся кулаками в боки й глянув на відьмака із викликом.

— Не обманюватимемо один одного, Ґеральте, — сказав він. — Ти ненавидиш мене, я тебе — також. Ти зневажив мене, говорячи про Йеннефер... сам знаєш що. Я відповів тобі подібною зневагою. Ти заважаєш мені, я заважаю тобі. Вирішимо все як чоловіки. Іншого рішення я не бачу. Ти для цього сюди прийшов, правда?

— Так, — відповів Ґеральт, тручи чоло. — Ти маєш рацію, Істредде. За цим я сюди й прийшов. Безперечно.

— Слушно. Це не може тягнутися. Тільки сьогодні я довідався, що вже кілька років Йенна кружляє між нами, наче ганчірковий м’яч. Раз вона зі мною, раз — із тобою. Втікає від мене, аби шукати тебе, й навпаки. Інші, з ким вона буває у перерві, не враховуються. Враховуємося лише ми двоє. Так далі не може тривати. Нас — двоє, має залишитися один.

— Так, — повторив Ґеральт, не відриваючи руки від чола. — Так... Маєш рацію.

— У нашій самовпевненості, — вів далі чародій, — ми думали, що Йеннефер без вагання вибере кращого. Щодо того, хто є цим кращим, жоден із нас не мав сумнівів. Дійшло до того, що ми, наче шмаркачі, почали торгуватися її почуттями і настільки ж мало, як ті шмаркачі, розуміли, чим були ті почуттями і що вони означали. Вважаю, що ти, як і я, обдумав це й знаєш, як сильно обидва ми помилялися. Йенна, Ґеральте, не має найменшого наміру вибирати поміж нами, навіть якщо ми вважатимемо, що вона зуміла б вибрати. Що ж, доведеться нам вирішувати все без неї. Я не збираюся ділитися Йенною ні з ким, а той факт, що ти сюди прийшов, це саме говорить і про тебе. Ми її знаємо, Ґеральте, аж занадто добре. Поки нас двоє, жоден не може бути впевненим. Має залишитися один. Ти це зрозумів, вірно?

— Вірно, — сказав відьмак, насилу ворушачи мертвіючими губами. — Правда — це крихта льоду...

— Що?

— Нічого.

— Що із тобою діється? Ти хворий чи п’яний? Чи, може, нафарширований відьмачими зіллями?

— Зі мною — нічого. Щось... щось потрапило мені в око. Істредде, має залишитися один. Так, я за цим сюди прийшов. Безперечно.

— Я знав, — сказав чародій. — Я знав, що ти прийдеш. Урешті, я буду щирим із тобою. Ти випередив мої наміри.

— Кульова блискавка? — блідо посміхнувся відьмак.

Істредд нахмурився.

— Може, — сказав. — Може, й кульова блискавка. Але напевне не з-за рогу. Гонорово, віч-на-віч. Ти відьмак, це вирівнює шанси. Ну, вирішуй, де й коли.

Ґеральт задумався. І вирішив.

— Та площа... — вказав рукою. — Я проходив там, коли...

— Знаю. Там є криниця, зветься Зелений Ключ.

— Тож — біля криниці. Так. Біля криниці... Завтра, за дві години після сходу сонця.

— Добре. Я буду там вчасно.

Хвильку вони стояли нерухомо, не дивлячись один на одного. Нарешті чародій буркнув щось собі під ніс, копнув брилу глини й розбив її ударом підбора.

— Ґеральте?

— Що?

— Не почуваєшся дурнувато?

— Почуваюся, — неохоче визнав відьмак.

— Мені полегшало, — буркнув Істредд. — Бо я відчуваю себе останнім кретином. Я ніколи не припускав, що колись мені доведеться битися із відьмаком на життя і смерть через жінку.

— Знаю, як ти почуваєшся, Істредде.

— Що ж... — Чародій вимушено посміхнувся. — Факт, що до того дійшло, що я зважився на щось, настільки далеке від моєї натури, свідчить про те, що... Що так треба.

— Я знаю, Істредде.

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!