Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Та плюй собі.

Цикада зупинився і справді набрав повітря у груди, складаючи губи для плювка. Дивився в очі відьмака, не на його руки. І то була помилка. Ґеральт, не сповільнюючи кроку, блискавично вдарив його, без замаху, просто від зігнутих колін, кулаком у рукавичці із клепками. Ударив у вуста, прямо у викривлені губи. Губи Цикади лопнули, вибухнули, наче чавлені вишні. Відьмак згорбився і вдарив знову, у те саме місце, цього разу взявши короткий замах, відчуваючи, як разом із силою й інерцією удару виходить із нього лють.

Цикада на одній нозі крутнувся у грязюці, ригнув кров’ю і навзнак гепнувся у калюжу. Відьмак, почувши за спиною сичання клинків у піхвах, зупинився і плавно повернувся, із долонею на руків'ї меча.

— Ну, — сказав голосом, що аж тремтів від злості. — Ну, прошу.

Той, який дістав зброю, дивився йому в обличчя. Хвильку-другу. Потім відвів погляд. Інші почали відступати. Поволі, але все швидше. Почувши це, чоловік із мечем також відступив, безголосно ворушачи губами. Той, що був далі від усіх, розвернувся і побіг, розбризкуючи грязюку. Інші завмерли на місці, не намагаючись підходити.

Цикада перевернувся у грязюці, встав, підводячись на ліктях, забелькотів, харкнув, виплюнув щось біле із чималою кількістю червоного. Ґеральт, проходячи поряд, неохоче копнув його у щоку, розбиваючи кістку вилиці й знову заштовхуючи його у калюжу.

Пішов далі, не озираючись.

Істредд уже був біля криниці, стояв там, спершись на цямрину, на дерев’яну, зелену від моху опалубку коловороту. На поясі мав меч. Добрий легкий терганський меч із напівзакритою гардою спирався окутим кінцем піхов на лискучу халяву верхового чобота. На плечі в чародія сидів нашорошений чорний птах.

Постільга.

— Ти тут, відьмаче. — Істредд підставив постільзі руку в рукавичці, делікатно й обережно посадив птаха на дашку над колодязем.

— Я тут, Істредде.

— Не думав, що ти прийдеш. Думав, що ти виїхав.

— Я не виїхав.

Чародій легко й голосно засміявся, відкидаючи голову.

— Вона хотіла... хотіла нас врятувати, — сказав. — Обох. Ну, нічого, Ґеральте. Схрестимо клинки. Залишитися має один.

— Ти маєш намір битися мечем?

— Це тебе дивує? Адже й ти маєш намір битися мечем. Давай, ставай.

— Чому, Істредде? Чому мечем, а не магією?

Чародій зблід, губи його нервово затремтіли.

— Ставай, кажу! — крикнув. — Не час для запитань, час запитань минув! Зараз — час вчинків!

— Я хочу знати, — поволі сказав Ґеральт. — Хочу знати, чому меч. Я хочу знати, звідки й чому опинилася в тебе чорна постільга. Я маю право про це знати. Я маю право на правду, Істредде.

— На правду? — гірко повторив чародій. — Так, може, й маєш. Наші права рівні. Постільга, питаєш? Прилетіла на світанку, мокра від дощу. Принесла листа. Коротенького, знаю його напам’ять. «Прощавай, Валю. Пробач. Є дари, яких не можна приймати, і немає в мені нічого, чим я могла б тобі віддячити. І це — правда, Валю. Правда є крихтою льоду». Ну, Ґеральте? Я тебе задовольнив? Ти скористався своїм правом?

Відьмак поволі кивнув.

— Добре, — сказав Істредд. — А тепер я скористаюся моїм. Бо я не зважаю на цього листа. Я не можу без неї... Краще вже... Ставай, до диявола!

Він згорбився і витягнув меч швидким спритним рухом, що свідчив про вправність. Постільга крикнула.

Відьмак стояв нерухомо, із опущеними вздовж тіла руками.

— Чого ти чекаєш? — прохрипів чародій.

Ґеральт повільно підвів голову, дивився на нього хвильку, потім розвернувся на п’ятах.

— Ні, Істредде, — сказав тихо. — Прощавай.

— Що воно має значити, до холери?

Ґеральт зупинився.

— Істредде, — кинув через плече, — не втягуй у це інших. Якщо треба, то повісься на віжках у стайні.

— Ґеральте! — крикнув чародій, а голос його зламався раптом, ударив у вухо фальшивою, злою нотою. — Я не відмовлюся! Вона не втече від мене! Я поїду за нею до Венґерберґа, поїду за нею на край світу, знайду її! Я не відмовлюся від неї ніколи! Знай про це!

— Прощавай, Істредде.

Він зайшов у завулок, уже жодного разу не озирнувшись. Він ішов, не звертаючи уваги на людей, що швидко поступалися йому дорогою, на двері й вікна, що поспішно зачинялися. Не зважав ні на кого й ні на що.

Він думав про лист, який чекав його на заїжджому дворі.

Пришвидшив кроки. Він знав, що в узголів’ї ліжка чекає на нього мокра від дощу чорна постільга, що тримає у кривому дзьобі листа. Хотів прочитати той лист якомога швидше.

Хоча знав його зміст.

Вічний вогонь

Попередня
-= 44 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!