Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Двері алькову, заскрипівши, відчинилися.

— Купець Бібервельдт! — просоліла особа, яка увійшла, — у пурпуровій тозі, що висіла на худій постаті, наче на палиці. На голові мала оксамитову шапочку у формі перевернутого нічного горщика. — Чи є тут купець Бібервельдт?

— Так, — одночасно проказали обидва половинники.

Наступної миті один з Дайнті Бібервельдтів вихлюпнув уміст кухля в обличчя відьмака, вміло вибив стільчик з-під Любистка і стрибнув під столом у бік дверей, поваливши по дорозі особу в смішній шапочці.

— Пожежа! Рятуйтеся! — завив він, увірвавшись до загальної кімнати. — Убивають! Горить!

Ґеральт, обтрушуючись від піни, кинувся за ним, але другий із Бібервельдтів, що також нісся до дверей, послизнувся на соломі й упав йому під ноги. Обоє вони звалилися на порозі. Любисток, вигрібаючись із-під столу, огидно лаявся.

— Напа-а-ад! — заверещала з підлоги худа особа, заплутавшись у пурпуровій тозі. — Напа-а-а-ад!!! Банди-и-и-ити!

Ґеральт перекотився через половинника, увірвався до зали й побачив, як допплер, розштовхуючи гостей, вискочив на вулицю. Кинувся за ним, але тільки для того, щоби застрягнути в еластичному, але твердому мурі людей, які загородили йому шлях. Одного, замурзаного глиною, від якого смерділо пивом, йому вдалося відкинути, але інші упіймали його залізним утиском міцних рук. Він люто шарпнувся, пролунав сухий тріск порваних ниток і роздертої шкіри, і під правою пахвою зробилося вільно. Відьмак вилаявся, переставши вириватися.

— Упіймали його! — заверещав муляр. — Упіймали розбійника! Що робити, пане майстре?

— Вапно! — завив майстер, підіймаючи голову зі столу й поводячи навколо порожніми очима.

— Стра-а-ажа! — гарчав пурпуровий, вилазячи навкарачки з алькову. — Напад на урядника! Стража! Підеш за те на шибеницю, злодію!

— Ми впіймали! — крикнули мулярі. — Впіймали його, пане!

— Це не той! — завила особа у тозі. — Хапати лиходія! Наздогнати його!

— Кого?

— Бібервельдта, половинчика! Наздогнати його! До ями!

— Чекай, чекай, — сказав Дейнті, вивалюючись із алькову. — Що це ви, пане Шванн? Не бруднили б ви моє прізвище. І не вчиняли б тривоги без потреби!

Шванн замовк, із подивом дивлячись на половинчика. З алькова з'явився Любисток, у капелюшку набакир, оглядаючи свою лютню. Мулярі, пошепотівшись між собою, нарешті відпустили Ґеральта. Відьмак, хоча й дуже злий, обмежився соковитим плювком на підлогу.

— Купцю Бібервельдте! — просолів Шванн, мружачи короткозорі очі. — Що це значить? Напасти на міського урядника — це може вам дорого... Хто то був? Той половинчик, що втік?

— Кузен, — швидко сказав Дейнті. — Мій далекий кузен.

— Так-так, — швидко підтримав його Любисток, почуваючись у своїй стихії. — Далекий кузен Бібервельдта. Відомий як Дурко-Бібервельдт. Біла ворона в родині. Ще дитиною він упав у криницю. Суху. І, от нещастя, цеберко гепнулося йому просто на голову. Зазвичай він спокійний, от тільки вигляд пурпуру його розлючує. Але немає чого переживати, бо заспокоїться, побачивши руді волосинки на дамському лоні. Тому він і побіг у «Пассіфлору». Кажу вам, пане Шванне...

— Досить, Любистку, — сказав відьмак. — Заткнися, до лиха.

Шванн поправив на собі тогу, обтрусив її від соломи й випростався, надаючи обличчю гордовитого виразу.

— Та-ак, — сказав. — Дивіться уважніше за родичами, купцю Бібервельдте, бо ж ви самі знаєте, відповідальність — на вас. Якби я подав скаргу... Але часу немає. Я тут, Бібервельдте, у справах служби. Ім’ям міської влади прошу вас сплатити податок.

— Га?

— Податок, — повторив урядник і закопилив губи в гримасі, яку, напевне, він підгледів у когось куди більш значущого. — Що ж то ви? Від кузена підхопили? Якщо залогоджуєте свої справи, то треба платити податки. Або ж — іти до темниці.

— Мені?! — гарикнув Дейнті. — Які справи? Та я самі втрати маю, курва мать! Я...

— Бережися, Бібервельдте, — шикнув відьмак, а Любисток крадькома копнув половинника у волохату литку. Половинник кахикнув.

— Ясна річ, — сказав, із зусиллям викликаючи посмішку на пухкеньке личко. — Ясна річ, пане Шванне. Як залогоджують справи, то треба платити податки. Добрі діла — добрі податки. І навпаки, я вважаю.

— Не мені оцінювати ваші справи, пане купцю. — Урядник зробив кислу міну, усівся за стіл, із глибоких закамарків тоги видобув рахівницю і сувій пергаментів, які розклав на столі, протерши його спочатку рукавом. — Мені — аби рахувати та гроші приймати. Та-ак... Тож підрахуємо... Це буде... хм-м-м... маємо два, один в умі... Та-ак... Тисяча п’ятсот п’ятдесят три крони й двадцять копперів.

Попередня
-= 52 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!