Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— У тому, що він говорить, — сказав половинчик до Ґеральта, — є багато правди. Ми маємо бути обережними. Як того лотра Шапелла ще земля носить. Роками говорять про нього, що кров йому в голову б’є, і всі чекають, коли він околіє...

— Замовкни, Бібервельдте, — засичав боязко трубадур, озираючись. — Бо раптом хтось почує. Дивіться, як усі на нас зиркають. Гайда звідси, кажу вам. І раджу серйозно сприйняти те, що сказав нам Шапелл про допплера. Я, наприклад, у житті своєму жодного допплера не бачив і, якщо буде треба, — заприсягну про те перед Вічним Вогнем.

— Гляньте, — сказав половинчик. — Хтось біжить до нас.

— Тікаймо! — завив Любисток.

— Спокійно, спокійно, — широко усміхнувся Дейнті й причесав чуприну пальцями. — Я його знаю. То — Ондатр, тутешній купець, скарбій цеху. Вели ми разом справи. Гей, гляньте, яка в нього морда! Наче в штани наклав. Гей, Ондатре, мене шукаєш?

— Клянуся Вічним Вогнем, — просапав Ондатр, зсуваючи на потилицю лисячу шапку й утираючи чоло рукавом. — Я був упевнений, що тебе до барбакану поволочуть. Воістину чудо. Дивуюся...

— Мило з твого боку, — урвав половинчик іронічно, — що дивуєшся. Порадуй нас більше, сказавши, чому саме.

— Дурня не вдавай, Бібервельдте, — нахмурився Ондатр. — Все місто вже знає, яку ти справу провернув із кошеніллю. Усі вже про те балакають, так воно, видко, й до ієрарха дійшло, й до Шапелла, як ти спритно, як ти хитро виграв на тому, що сталося у Повіссі.

— Про що ти плетеш, Ондатре?

— О, боги, припини вже, Дейнті, хвостом, наче лисиця, крутити. Купив ти кошеніль? Задарма, по п’ять двадцять за корець? Купив. Скориставшись поганим попитом, заплатив аналізованим векселем, ані гроша готівки не виклав. І що? За один день продав увесь вантаж за вчетверо вищу ціну, до того ж — за готівку. Може, ти матимеш нахабство твердити, що то випадковість, що то щасливий випадок? Що купуючи кошеніль, ти нічого не знав про переворот у Повіссі?

— Ти про що? Про що ти говориш?

— Переворот у Повіссі! — гарикнув Ондатр. — І та, як її там, ну... Леворуція! Короля Рида повалено, нині править там клан Тиссенідів! Двір, шляхта й військо Рида носили синє, тож тамошні купували тканину тільки індиго. А барви Тиссенідів — це багряний, тож індиго здешевіло, а кошеніль пішла вгору, й тоді наверх виплило, що це ти, Бібервельдт, тримаєш лапу на єдиному доступному зараз вантажі! Ха!

Дейнті мовчав, насупившись.

— Хитро, Бібервельдте, нема мови, — продовжував Ондатр. — І нікому ані слова, навіть приятелям. Якби щось ти мені сказав, може, ми б усі заробили, навіть факторію можна було б спільну створити. Але ти захотів сам, тишком-нишком. Твоя воля, але й на мене тепер не розраховуй. Вічним Вогнем клянуся, що правдою є те, що кожен половинчик — самолюбиве дрантя і гівно собаче. Мені Вімме Вівальді ніколи авалю на вексель не давав, а тобі? Аж бігом. Бо ж ви єдина банда, ви, нелюдські, проклятущі половинчики й Гноми. Хай вас холера!

Ондатр сплюнув, розвернувся на п’ятах і відійшов. Дейнті, замислений, чухав голову, аж чуприна тріщала.

— Щось мені здається, хлопці, — сказав. — Я вже знаю, що нам треба зробити. Йдемо до банку. Якщо хтось і може в усьому тому розібратися, то тим хтосем, власне, і є мій знайомий банкір, Вімме Вівальді.

III

— Інакше я уявляв собі банк, — прошепотів Любисток, розглядаючи приміщення. — Де вони тримають тут гроші, Ґеральте?

— Грець його знає, — відповів тихо відьмак, закриваючи розірваний рукав куртки. — Може, у підвалі?

— Гівно там. Я роздивився. Тут немає підвалу.

— Тоді, напевне, на горищі.

— Прошу до кабінету, панове, — сказав Вімме Вівальді.

Молоді люди й Гноми невизначеного віку, які сиділи за довгими столами, були зайняті, вкриваючи аркуші пергаменту рядами циферок та літерок. Усі без винятку горбилися і мали трохи висолоплені язики. Робота, як оцінив відьмак, була диявольськи монотонною, але, здавалося, поглинала присутніх повністю. У кутку, на низькому табуреті, сидів дідусь, схожий на жебрака, який гострив пера. Робив то нешвидко.

Банкір старанно причинив двері кабінету, пригладив довгу, білу, виплекану бороду, тут і там поплямовану чорнилами, поправив бордовий оксамитовий кубрак, що ледь сходився на чималому череві.

— Знаєте, пане Любистку, — сказав він, сідаючи за величезний, червоного дерева стіл, завалений пергаментами. — Я вас уявляв собі зовсім інакше. Але знаю ваші пісеньки, знаю, чув. Про королеву Банду, яка втопилася у річці Дуппі, бо ніхто її не хотів[31]. Про зимородка, що пірнув у відхоже місце...


  31 Про королеву Ванду, яка втопилася у річці Дуплі, бо ніхто її не хотів — інтертекстуальна й міжкультурна гра автора: однією з важливих історій про легендарних польських королів є оповідь про княгиню Ванду, легендарну дочку князя Крака, засновника Кракова; згідно із нею, княжна Ванда втопилася у Віслі, щоб не виходити заміж за німецького принца.

Попередня
-= 56 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!