Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Ґеральт повільно кивнув.

— Ви дали, — продовжував допплер, кривлячи губи у наглючій посмішці Любистка, — скромну можливість асиміляції — Гномам, половинчикам, навіть ельфам. Чому я маю бути гіршим? Чому мені відмовляють у цьому праві? Що я маю зробити, щоб жити в цьому місті? Перетворитися на ельфійку з очима сарни, шовковистим волоссям і довгими ногами? Га? Чим ельфійка краща за мене? Тим, що, бачачи ельфійку, ви перебираєте ногами, а коли бачите мене, вам хочеться блювати? Та можете підтертися таким аргументом. Я і так проживу. Знаю як. Як вовк, я бігав, вив і гризся з іншими через самицю. Як житель Новіграда, буду торгувати, плести кошики з верби, жебрати або красти, як один із вас робитиму те, що звичайно робить один із вас. Хтозна, може, я навіть оженюся?

Відьмак мовчав.

— Тож, як я і сказав, — спокійно продовжував Телліко, — я виходжу. А ти, Ґеральте, не намагатимешся мене затримувати, ти навіть з місця не зійдеш. Бо я, Ґеральте, на мить знав твої думки. І навіть ті, у яких ти не хочеш собі признатися, які ти приховуєш навіть від самого себе. Бо щоб мене зупинити, ти мав би мене вбити. А тебе ж думка про моє холоднокровне вбивство сповнює відрази. Правда?

Відьмак мовчав.

Теллічо знову поправив ремінь лютні, розвернувся і рушив до виходу. Йшов сміливо, але Ґеральт бачив, як кам’яніє його спина й горбляться плечі в очікуванні свисту клинка. Він сунув меча до піхов. Допплер зупинився, озирнувся.

— Бувай, Ґеральте, — сказав він. — Дякую тобі.

— Бувай, Дуду, — відповів відьмак. — Удачі тобі.

Допплер відвернувся і рушив у бік людного базару, жвавим, веселим, розгойданим кроком Любистка. Наче Любисток, різко вимахував він лівою рукою і, наче Любисток, шкірив зуби до дівок, повз яких проходив. Ґеральт поволі рушив за ним. Поволі.

Теллічо, крокуючи, схопив лютню, сповільнивши крок, узяв пару акордів, після чого вміло пробринькав на струнах відому Ґеральтові мелодію. Розвернувшись трохи, заспівав.

Зовсім як Любисток.

— Прийде весна, дощем упаде на дорогу

І сонячним теплом серця зігріє.

Так має бути, бо в нас горить вогонь потроху,

Вічний вогонь, яким стає надія.

— Повтори це Любистку, якщо запам’ятаєш! — крикнув. — І скажи йому, що «Зима» — назва кепська. Ця балада повинна зватися «Вічний Вогонь». Бувай, відьмаче!

— Гей! — почулося раптом. — Фазане!

Теллічо повернувся, вражений. З-за ятки випливла Веспуля, трусячи бюстом, міряючи його зловісним поглядом.

— На дівок зазираєшся, шахраю? — засичала вона, трусячи тілесами все сильніше. — Пісеньки співаєш, лайдаче?

Теллічо зняв капелюха та вклонився, широко усміхаючись характерною Любистковою посмішкою.

— Веспулю, моя дорогенька, — сказав він привітно. — Який же я радий тебе бачити. Вибач мені, моя солодка. Я тобі винен...

— Винен, винен, — урвала Веспуля голосно. — І те, що ти мені винен, зараз заплатиш! Ось тобі!

Велика мідна пательня блиснула на сонці і з глибоким гучним брязкотом гепнула об голову допплера. Теллічо із невимовно дурнуватою гримасою, що застигла на обличчі, похитнувся і впав, розкинувши руки, а фізіономія його раптом почала змінюватися, розпливатися і втрачати схожість із будь-ким. Побачивши те, відьмак скочив до нього, на бігу зриваючи з прилавка великий килим. Розстеливши килим на землі, він двома копняками вкотив на нього допплера і швидко, але щільно загорнув його.

Усівшись на пакунку, він витер рукавом чоло. Веспуля, стискаючи пательню, дивилася на нього зловісно, а навколо густішав натовп.

— Він хворий, — сказав відьмак і вимушено посміхнувся. — Це для його добра. Не тисніть, добрі люди, бідаці повітря треба.

— Ви чули? — спокійно, але звучно запитав Шапелл, пропихуючись раптом крізь натовп. — Прошу без збіговиськ! Прошу розійтися! Збіговиська заборонені. Покарання — штраф!

Натовп миттєво розтанув — тільки для того, аби відкрити Любистка, що підходив швидким кроком під звуки лютні. Побачивши його, Веспуля перелякано заверещала, кинула пательню і бігом кинулася через майдан.

— Що з нею стало? — запитав Любисток. — Диявола побачила?

Ґеральт устав з пакунка, який уже почав слабенько ворушитися. Шапелл поволі наблизився. Був він сам, особистої його охорони було не видно.

— Я б не підходив, — тихо сказав Ґеральт. — Якби я був вами, пане Шапелле, то не підходив би.

— Та ти що? — Шапелл стиснув вузькі губи, холодно дивлячись на нього.

— Якби я був вами, пане Шапелле, то вдав би, що я нічого не бачив.

Попередня
-= 62 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!