Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Побачив він, як Ессі йде за спинами тих, хто стояв півколом, слухаючи Любистка, як обережно зникає за дверима на терасу. Під впливом дивного імпульсу він спритно виліз з-за столу й вийшов за нею.

Вона стояла, схилена, спершись ліктями на поруччя помосту, втягнувши голову в маленькі здійняті плечі. Дивилася на зморшкувате море, що полискувало від світла місяця і вогнів з порту. Під ногою Ґеральта скрипнула дошка. Ессі випросталася.

— Вибачте, не хотів заважати, — сказав він зажато, шукаючи на її губах отієї раптової гримаси, якою вона мить тому почастувала парчевого юнака.

— Ти мені не заважаєш, — відповіла вона, усміхнувшись, відкинула локон. — Я не шукаю самотності — тільки свіжого повітря. Тобі також докучають дим і задуха?

— Трохи. Але більше докучає мені усвідомлення, що я тебе образив. Прийшов вибачитися, Ессі, намагатися відшукати шанс на милу розмову.

— Це я перед тобою повинна вибачатися, — сказала вона, спираючись долонями на балюстраду. — Я відреагувала загостро. Я завжди реагую загостро, не вмію себе опановувати. Пробач і дай мені другий шанс. На розмову.

Він наблизився, сперся на поручень поблизу неї. Відчував тепло, що від неї йшло, легкий запах вербени. Він любив запах вербени, хоча запах вербени і не був запахом бузку й аґрусу.

— Що нагадує тобі море, Ґеральте? — запитала вона раптом.

— Неспокій, — відповів він, майже не думаючи.

— Цікаво. А видаєшся ти спокійним і стриманим.

— Я не сказав, що я відчуваю непокій. Ти ж запитувала про те, що воно нагадує.

— Те, що нагадує нам дещо, є образом нашої душі. Я знаю про це, я ж поетка.

— А тобі, Ессі, що нагадує море? — запитав він швидко, аби покласти край розмовам про неспокій, який він повинен відчувати.

— Вічний рух, — відповіла вона не відразу. — Відмінність. І загадку, таємницю, щось, чого я не можу зрозуміти, що я могла б описати тисячами способів, у тисячах віршів, так і не діставшись суті, серцевини всього. Так, мабуть, саме це.

— Атому, виходить, — сказав він, відчуваючи, як вербена все сильніше на нього діє, — те, що ти відчуваєш, також є неспокоєм. А видаєшся такою спокійною і стриманою.

Вона повернулася до нього, відкинула золотистий локон, придивляючись своїми чудовими очима.

— Я ані спокійна, ані опанована, Ґеральте.

Воно трапилося раптово, неочікувано. Жест, який він зробив і який мав бути тільки дотиком, легким дотиком до її рук, перетворився на міцне стискання обох долонь на тоненькій талії, на швидкий, хоча й не різкий рух, що притягав її все ближче, аж до раптового зіткнення їхніх тіл, що збурило кров. Ессі раптом напружилася, вигнула корпус назад, схопила за його долоні, міцно, наче хотіла зірвати, скинути його руки зі своєї талії, але замість того лише стиснула його сильніше, нахилила голову уперед, розкрила вуста, завагалася.

— Навіщо... навіщо це? — прошепотіла. Око її було широко розплющене, золотий локон стікав на щоку.

Спокійно, поволі він нахилив голову, наблизив обличчя, і раптом вони швидко поєднали в поцілунку губи. Утім Ессі навіть тоді не відпустила його долоні, що обіймали її талію, і надалі вигинала спину, уникаючи контакту тіл. Стоячи так, вони потроху оберталися, неначе в танці. Вона цілувала його охоче, вправно. І довго.

Тоді вміло й без зусилля вивільнилася з його рук, відвернулася, знову сперлася на балюстраду, втягнула голову в плечі. Ґеральт раптом відчув себе страшезно, невимовно глупо. Це відчуття стримало його від того, аби наблизитися до неї, обійняти її згорблені плечі.

— Навіщо? — запитала вона прохолодно, не повертаючись. — Навіщо ти це зробив?

Глянула на нього скоса, і відьмак раптом зрозумів, що схибив. Дізнався раптом, що фальш, брехня, удавання і бравурність завели його просто в трясовину, де між ним і безоднею залишаються тільки пружні, збиті в тонкий килим трави й мох, готові будь-якої миті піддатися, репнути, прорватися.

— Навіщо? — повторила вона.

Він не відповів.

— Шукаєш жінку на ніч?

Він не відповів. Ессі розвернулася поволі, торкнулася його плеча.

— Повернімося у залу, — сказала вільно, але його не ошукала та свобода, відчував він, наскільки вона напружена. — Не роби такого обличчя. Нічого не трапилося. А те, що я не шукаю чоловіка на ніч, — це не твоя провина. Правда?

— Ессі...

— Повертаємося, Ґеральте. Любисток уже тричі зірвав оплески. Моя черга. Ходімо, я заспіваю...

Глянула на нього дивно і здмухнула локон з ока.

— Заспіваю для тебе.

IV

— Ого! — Відьмак удав здивування. — Ти прийшов? Я думав, ти на ніч не повернешся.

Попередня
-= 71 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!