Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Приплив, — коротко сказала Ессі. — Скоро вода сягне аж туди, під урвище.

— Аж туди?

— Так. Вода піднімається і спадає досить потужно, десь ліктів на десять, бо тут, у тіснині й у гирлі річки, бувають так звані припливні відлуння, чи як там їх звуть моряки.

Ґеральт дивився у бік мису, на Драконячі Ікла, що вгризалися у прибій, що ревів і пінився.

— Ессі, — запитав він. — А коли починається відплив?

— А що?

— Як далеко відступить море?

— А що... Ах, розумію. Так, ти маєш рацію. Воно відступає аж до лінії шельфу.

— Лінії чого?

— Ну, наче полиці, яку творить дно, пласка мілизна, що уривається на межі глибини.

— А Драконячі Ікла...

— Є точно на тій границі.

— І до них можна буде дійти по сухому. Скільки я б мав часу?

— Не знаю, — Оченько нахмурилася. — Треба попитати місцевих. Але мені здається, Ґеральте, що це нехороша ідея. Глянь, між сушею й Іклами є скелі, весь берег потятий затоками й фіордами. Коли почнеться відплив, там з’являться ущелини, котли, повні води. Не знаю, чи...

З боку моря, від ледь помітних скель до них донісся плюскіт. І голосний, співучий окрик.

— Біловолосий! — крикнула сирена, граційно перескакуючи по гребнях хвиль, молотячи по воді короткими елегантними ударами хвоста.

— Ш’ееназ! — відгукнувся він, махаючи рукою.

Сирена підпливла до скель, зависла вертикально в спіненій зеленій безодні, обома руками відкидаючи з обличчя волосся, відкриваючи одночасно торс разом зі всіма принадами. Ґеральт зиркнув на Ессі. Дівчина трохи почервоніла і з виразом жалю й розчарування на мить глянула на власні принади, що ледь позначалися під сукнею.

— Де той мій? — заспівала Ш’ееназ, підпливаючи ближче. — Він же мав тут бути.

— Був. Чекав три години й пішов.

— Пішов? — здивувалася сирена високою треллю. — Не чекав? Не витримав якихось трьох годин? Так я і думала. Анітрохи жертовності! Анітрохи! Бридкий, бридкий, бридкий! А ти що тут робиш, біловолосий? Прийшов прогулятися зі своєю коханою? Ладна з вас пара, тільки оті ноги вас спотворюють.

— Це не моя кохана. Ми ледь знайомі.

— Так? — здивувалася Ш’ееназ. — Шкода. Ви пасуєте одне одному, гарно виглядаєте разом. Хто це?

— Я — Ессі Давен, поетка, — заспівала Оченько з акцентом і мелодикою, порівняно із якими голос відьмака звучав наче каркання ворона. — Я рада познайомитися із тобою, Ш’ееназ.

Сирена плеснула по воді, засміялася звучно.

— Як чудово! — крикнула. — Ти знаєш нашу мову! Клянуся, ви, люди, вмієте здивувати. Насправді не аж так багато нас розмежовує, як говорять.

Відьмак був здивований не менше за сирену, хоча й міг припускати, що освічена й начитана Ессі краще за нього знає Старшу Мову, мову ельфів, чию співучу версію уживали сирени, моринки й нереіди. Також зрозуміло, що співучість і складна мелодійність мови сирен були заважкі для нього, а для Оченька були легшими.

— Ш’ееназ! — закричав він. — Усе-таки нас дещо розмежовує, а тим, що нас інколи розмежовує, може бути й пролита кров! Хто... Хто вбив ловців перлин, там, біля двох скель? Скажи мені!

Сирена пірнула, збурюючи воду. За мить знову з’явилася на поверхні, а бліде личко її перекривилося і скорчилося у бридкій гримасі.

— Не думайте навіть! — крикнула вона пронизливо. — Навіть не думайте наближатися до сходів! Це не для вас! Не сваріться з ними! Це не для вас!

— Що? Що не для нас?

— Не для вас! — зойкнула Ш’ееназ, кидаючись навзнак у хвилі.

Бризки води підлетіли високо угору. Ще мить вони бачили її хвіст, роздвоєний, утятий плавник, що тріпотів на хвилях. Потім вона зникла у глибині.

Оченько поправила волосся, скуйовджене вітром. Стояла не рухаючись, схиливши голову.

— Я не знав, — Ґеральт кахикнув, — що ти так добре знаєш Старшу Мову, Ессі.

— Ти й не міг знати, — сказала вона з гіркотою в голосі. — Адже... Адже ми ледь знайомі.

VI

— Ґеральте, — сказав Любисток, розглядаючись, наче гончак. — Тут страшенно смердить, тобі не здається?

— А чи я знаю? — Відьмак потягнув носом. — Бував я у місцях, де смерділо й гірше. А це лише запах моря.

Бард повернув голову й плюнув між камінням. Вода булькотіла у скельних западинах, пінилася і шуміла, відкриваючи вимиті хвилями ущелинки.

— Дивися, як воно пречудово осушилося, Ґеральте. Де поділася уся вода? Як воно, холера, буває із тими відпливами і припливами? Звідки вони беруться? Ти ніколи не задумувався?

— Ні. Були в мене інші проблеми.

— Думаю, — Любисток трохи затремтів, — що там, у глибині, на самому дні цього клятого океану сидить собі величезна потвора[41], товста почвара, укрита лускою, жаба із рогами на паскудному лобі. І що якийсь час втягує вона воду в черево, а з водою і все, що живе й що можна з’їсти, — риб, тюленів, черепах, усе. А потім, пожерши здобич, виригає воду — і ми маємо приплив. Як думаєш, Ґеральте?


  41 ...на самому дні цього клятого океану сидить собі величезна потвора — Любисток тут чи не дослівно повторює народні легенди з багатьох регіонів земної кулі, в яких саме таким чином пояснювали явища припливів та відпливів — як, наприклад, у народів Південно-Східної Азії, де на роль чудиська було призначено велетенську черепаху. Ці ж оповістки знаходимо в сюжетах європейських авторів; наприклад, барон Мюнхгаузен з роману Р. Распе описує велетенську рибу, що проковтнула його корабель: коли вона ковтає воду, всередині неї настає приплив, коли випльовує — відплив.

Попередня
-= 76 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!