Слава ЗСУ!

— Ще чого. Братиму самі перли, а шкаралупу — пес на кию крутив. Холера... Курва мать... Як воно... зараза... відкривається? Ти не маєш ножа, Ґеральте?

— А ти навіть ножа не взяв?

— Я поет, а не якийсь там ножар. А, шлягби його взяв, назбираю тоді в торбу, а перли виймемо потім. Ах ти! Пішов геть!

Копнутий краб пролетів над головою в Ґеральта, шубовснув у хвилі. Відьмак ішов поволі вздовж краю, вдивляючись у чорну, непрозору воду. Чув ритмічне стукання каменю, яким Любисток відбивав мушлі від скелі.

— Любистку! Йди сюди, поглянь!

Пошарпана, порепана полиця закінчувалася раптом рівною гострою гранню, спадала вниз під прямим кутом. Під поверхнею води було чітко видно величезні, вугласті, правильні блоки білого мармуру, що обросли водоростями, молюсками та актиніями, що погойдувалися у воді, наче квіти на вітрі.

— Що воно? Виглядає наче... Наче сходи.

— Бо воно і є сходами, — здивовано прошепотів Любисток. — О-о-о, це сходи, що ведуть до підводного міста. До легендарного Іса, який поглинули хвилі[43]. Ти чув легенди про місто безодні, про Іс-під-Водами? О-о-о, я напишу про це баладу, та таку, що в конкурентів аж очі побіліють. Я мушу на те глянути зблизька... Дивися, там є якась мозаїка, щось там вирізане чи вибите... Якісь написи? Відсунься, Ґеральте.

— Любистку! Там глибина! Зсунешся...

— Е-е-е, та що там! Я і так мокрий. Дивися, тут мілко, ледве по пояс, на першому щаблі. І широко, наче у бальній залі. О, зараза!

Ґеральт блискавично підскочив до води й підтримав барда, який провалився по шию.

— Спіткнувсь я об те гівно. — Любисток, хапаючи повітря, обтрусився, обома руками виймаючи з води велику пласку мушлю зі шкаралупою кобальтового кольору, оброслу кучериками водоростей. — Повно цього на тих сходах. Гарний колір, як вважаєш? Дай, суну її у твою торбу, моя вже повна.

— Вилазь звідти, — гарикнув розлючений відьмак. — Негайно вилазь на полицю, Любистку. Це не забавки.

— Тихо. Ти чув? Що воно було?

Ґеральт чув. Звук пролунав знизу, з-під води. Глухий, і глибокий, і водночас ледь чутний, тихий, короткий, уривчастий. Звук дзвону.

— Дзвін, хай мене, — прошепотів Любисток, вилазячи на полицю. — Я був правий, Ґеральте. Це дзвін затопленого Іса, дзвін міста примар, приглушений тягарем глибини. Це прокляті нагадують проте...

— Ти заткнешся нарешті?

Звук повторився. Значно ближче.

— ...нагадують нам, — продовжував бард, викручуючи замочені поли кубрака, — про свою страшну долю. Дзвін той — попередження...

Відьмак перестав звертати увагу на голос Любистка й напружив інші відчуття. Чув. Щось чув.

— Це попередження. — Любисток трохи висолопив язика, що звик робити, коли зосереджувався. — Попередження, аби... хм-м... Щоб ми не забули... хм-м... хм-м... Придумав!

Звучить глухо серце дзвону, піснею про смерть

Про смерть, стерпіть яку легше, аніж позабуть...

Вода поряд із відьмаком вибухнула. Любисток закричав. Вилупатоока потвора, що випірнула з піни, замахнулася на Ґеральта широким, щербатим, косоподібним вістрям. Ґеральт мав меча в руці, ще коли вода тільки починала горбитися, тож тепер він тільки впевнено крутнувся у стегнах і хльоснув потвору через обвисле, лускувате підгорля. Одразу розвернувся в інший бік, де збурювала воду наступна, у дивному шоломі, у чомусь, що нагадувало броню з позеленілої міді. Відьмак широким замахом меча відбив вістря короткого списа, що цілив у нього, і з інерцією, яку дало йому те відбиття, тяв через рептило-риб’ячий зубастий писок. Відскочив до краю полиці, розбризкуючи воду.

— Тікай, Любистку!

— Дай руку!

— Тікай, холера!

Наступне створіння зводилося з хвиль, свиснувши викривленою шаблею, яку воно тримало в зеленій кострубатій лапі. Відьмак відштовхнувся спиною від краю скелі, що їжачилася мушлями, став у позицію, але рибооке створіння не наближалося. Ростом воно дорівнювало Ґеральту, вода сягала йому також до пояса, але за рахунок красивого зеленого гребеня на голові й роздутих зябер здавалося більшим. Гримаса, що кривила широку, озброєну зубами пащеку, занадто нагадувала жорстоку посмішку.

Створіння, не звертаючи уваги на два тіла, що здригалися, плаваючи в червоній воді, підняло свою шаблю, яку тримало обома руками за довге, позбавлене перехрестя руків’я. Ще сильніше напружуючи гребінь і зябра, уміло крутнуло клинком у повітрі. Ґеральт чув, як сичить і фуркоче легке вістря.

Створіння зробило крок уперед, посилаючи в бік відьмака хвилю. Ґеральт крутнув клинком хрест-навхрест, зафуркотів мечем у відповідь. І також зробив крок, приймаючи виклик.

---

  43 ...до легендарного Іса, який поглинули хвилі — легенда про місто Іс, що опустилося на морське дно, існує у бретонців; згідно з нею місто пішло під воду або як розплата за гріхи жителів, або через провину доньки короля; інколи на узбережжі Бретані можна почути й дзвони затонулого міста, які нібито попереджають про близькість шторму.