Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Рибоокий уміло пересунув довгі пальці на руків’ї і поволі опустив броньовані черепаховим панциром і міддю руки, занурив їх аж по лікті, ховаючи зброю під водою. Відьмак узяв меч обома руками — правою одразу під перехрестям, лівою на голівці, підняв зброю вверх і трохи убік, вище правого плеча. Дивився в очі потвори, але це були опалесцентні риб’ячі очі, очі із радужками у формі краплі, що поблискували холодно і металево. Очі, які нічого не виражали й нічого не виказували. Нічого, що могло б попередити про атаку.

Із глибини, із низу сходів, що губилися у чорній безодні, лунали звуки дзвону. Щоразу ближче, щоразу виразніше.

Рибоокий кинувся уперед, вириваючи клинок з-під води, атакував швидким, неначе думка, ударом знизу вбік. Ґеральту просто пощастило — він вирішив, що удар буде завдано справа. Парирував вістрям, спрямованим униз, сильно скручуючи корпус, одразу повернув меча, пласко в’яжучи його із шаблею потвори. Тепер усе залежало від того, хто з них скоріше проверне пальці на руків’ї, хто перший перейде від плаского, статичного сплетення клинків до удару, удару, силу якого готували вже обидва, переносячи вагу тіла на відповідну ногу. Ґеральт уже знав, що вони обидва однаково швидкі.

Але у рибоокого були довші пальці.

Відьмак тяв його в бік, вище стегна, викрутився в напівоберті, шмагнув, напираючи на клинок, без зусиль уник широкого й хаотичного, відчайдушного й позбавленого грації удару. Потвора, безголосно роззявлюючи риб’ячий писок, зникла під водою, у якій пульсували темно-червоні хмари.

— Дай руку! Швидко! — гукнув Любисток. — Вони пливуть, цілою купою! Я їх бачу!

Відьмак схопив барда за правицю й вирвався з води на кам’яну полицю. За ним широко хлюпнула хвиля.

Починався приплив.

Утікали вони швидко, вода, що прибувала, наздоганяла їх. Ґеральт озирнувся й побачив, як з моря вистрибують чергові численні рибостворіння, як кидаються навздогін, уміло підстрибуючи на м’язистих ногах. Любисток і Ґеральт мовчки пришвидшилися.

Любисток хрипів, біг важко, розбрискуючи воду, що вже сягала колін. Раптом він спіткнувся, упав, хлюпнув між водорості, спираючись на тремтячі руки. Ґеральт схопив його за пояс, вирвав з піни, що кипіла довкола.

— Біжи! — крикнув він. — Я їх затримаю!

— Ґеральте...

— Біжи, Любистку! Зараз вода затопить розпадок, і ми звідси не виберемося! Біжи, чимдуж!

Любисток охнув та побіг. Відьмак біг за ним, відчуваючи, як потвори розтягуються у погоні. Знав, що у битві з цілою групою шансів у нього немає.

Вони наздогнали його біля самого розпадку, бо вода вже була досить глибокою, щоб вони могли пливти, тоді як він, занурюючись у піну, із зусиллям дерся нагору по слизькому камінню. У розпадку, втім, було затісно, аби вони могли обступити його з усіх боків. Він зупинився там, де Любисток знайшов череп.

Зупинився, відвернувся. І заспокоївся.

Першого він дістав самим кінчиком меча в місце, де повинна бути скроня. Другому, озброєному чимось схожим на короткий бердиш, розпоров черево. Третій утік.

Відьмак кинувся ущелиною вгору, але в ту саму мить хвиля, що здійнялася, загуділа, вибухнула піною, закрутилася виром у камінні, зірвала його з кругляків і потягнула вниз, у кипіння. Він зіткнувся із рибостворінням, що тріпотіло у вирі, відкинув його копняком. Хтось схопив його за ноги й потяг вниз, на дно. Він ударився спиною об скелю, розплющив очі, саме вчасно, щоб побачити їхні темні форми, два швидкі відблиски. Перший відблиск він парирував мечем, від другого рефлекторно закрився лівою рукою. Відчув удар, біль і відразу — гостре щипання солі. Він відштовхнувся від дна, випірнув уверх, до поверхні, склав пальці, ударив Знаком. Вибух був глухим, клюнув вуха коротким болем. «Якщо я з того вийду, — подумав він, — молотячи воду руками й ногами, коли з того вийду, я поїду до Йен до Венґерберґа, намагатимуся ще раз... Якщо я з того вийду...»

Йому здалося, що він чує ревіння сурми. А може, рогу. Хвиля, знову вибухаючи в камінні, підняла його вгору, кинула черевом на великий камінь. Тепер він чув ревіння рогу виразно, а ще чув вереск Любистка, які, здавалося, долинали з усіх боків одночасно. Видмухав солону воду з носа, роззирнувся, відкидаючи з обличчя мокре волосся. Був на березі, біля того місця, з якого вони вирушили. Лежав черевом на камінні, а навколо білою піною кипів прибій. За ним, в ущелині, яка зараз уже перетворилася на вузьку затоку, танцював на хвилях великий темний дельфін. На його хребті, мотиляючи мокрим блідо-зеленим волоссям, сиділа сирена. Мала чарівні груди.

— Біловолосий! — заспівала вона, махаючи рукою, у якій тримала велику гостроносу, спірально скручену мушлю. — Ти живий?

Попередня
-= 79 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!