Слава ЗСУ!

— Ясно ж.

— Аякже, — відізвався стражник-митець, який досі мовчав. — Драконище — то потвора магічна, й не прибити його інакше, ніж чарами. Якщо хто й дасть йому раду, то це чарівниця, яка проїхала туди вчора.

— Хто? — Ґеральт схилив набік голову.

— Чарівниця, — повторив стражник. — Я ж кажу.

— Ім’я назвала?

— Назвала, але я забув. Мала ґлейт. Молода була, вродлива по-своєму, але ті очі... Самі знаєте, пане. Аж зимно людині стає, коли така гляне.

— Ти щось про те знаєш, Любистку? Хто це може бути?

— Ні, — скривився бард. — Молода, вродлива й такі собі очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна з тих, кого я знаю, а знаю я багатьох, не виглядає старшою, ніж на двадцять п’ять чи тридцять, а деякі ж, як я чув, пам’ятають іще часи, коли там, де нині стоїть Новіград, шумів бір. Зрештою, для чого ж існують еліксири з мандрагори[7]? А мандрагорою вони ж собі й очі закапують, аби ті блищали. Як воно у баб буває.

— Не руда була? — запитав відьмак.

— Ні, пане, — відказав десятник. — Чорненька.

— А кінь якої масті? Каштановий із білою зіркою?

— Ні. Чорний, як і вона. Та оце ж, панове, кажу вам, вона дракона вб’є. Дракон — це робота для чародія. Людська сила з ним не впорається.

— Цікаво, що б на це сказав швець Козоїд, — засміявся Любисток. — Якби він мав під рукою щось міцніше, аніж чемерник та беладона, драконова шкіра вже сушилась би на холопільському частоколі, балада була б готова, а я б не плавився тут на сонці...

— А як трапилося, що Нєдамір не взяв тебе із собою? — поцікавився Ґеральт, скоса дивлячись на поета. — Адже ти був у Холопіллі, коли він вирушав. Чи король не любить людей мистецтва? З якої причини ти плавишся тут, замість того аби грати біля королівського стремена?

— Причина — то одна молода удова, — понуро сказав Любисток. — Холера б її узяла. Загуляв я, а на другий день Нєдамір і решта були вже за рікою. Узяли із собою навіть того Козоїда й розвідників із холопільської міліції, тільки про мене забули. Тлумачу це десятнику, а він знай своє...

— Є ґлейт— пускаю, — сказав байдуже алебардник, відливаючи на стіну хатинки митника. — Немає ґлейту — не пускаю. Наказ такий...

— О, — перервав Три Галки. — Дівчата з пивом повертаються.

— І не самі, — додав Любисток, устаючи. — Гляньте, який кінь. Наче дракон.

З боку березового гайка над’їжджали чвалом зерріканки, тримаючись обабіч вершника на великому, бойовому, неспокійному жеребчику.

Відьмак також устав.

Вершник носив фіолетовий оксамитовий каптан зі срібним гаптуванням і короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Випростаний у сідлі, дивився на них з погордою — Ґеральт знав такі погляди. І не дуже їм радів.

— Вітаю панство. Я — Доррегарай, — представився вершник, поволі й з гідністю спішуючись. — Майстер Доррегарай. Чорнокнижник.

— Майстер Ґеральт. Відьмак.

— Майстер Любисток. Поет.

— Борх, на прізвисько Три Галки. А з моїми дівчатами, які отам-от витягають шпунт з барильця, ви, пане Доррегараю, уже познайомилися.

— Саме так, саме так, — сказав чародій без усмішки. — Ми обмінялися поклонами, я і чарівні воїтельки з Зерріканії.

— Ну, от і чудово. — Любисток роздав шкіряні кубки, принесені Веєю. — Тож напийтеся із нами, пане чародію. Пане Борху, десятнику давати?

— Зрозуміло! Йди до нас, пане вояче.

— Думаю, — сказав чорнокнижник, зробивши маленький елегантний ковток, — що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?

— Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, — сказав Любисток, — то саме так воно і є. Я хочу бути там і скласти баладу. На жаль, оцей десятник, людина, видко, без розуміння, не хоче мене пропускати. Хоче ґлейту.

— Прошу вибачення. — Алебардник відпив свого пива, поплямкав. — У мене наказ на шиї висить. А кажуть, що чи не все Холопілля зібралося уже із возами й хоче рушити у гори за драконом. У мене наказ...

— Твій наказ, солдате, — насупився Доррегарай, — стосується мотлоху, який може завадити справі, дівок, що можуть поширювати розпусту й паскудну неміч, злодіїв, бродяг і гультяїв. Але не мене.

— Нікого без ґлейту не пропущу, — набурмосився десятник. — Клянуся...

— Не клянися, — урвав його Три Галки. — Краще випий ще. Теє, налий цьому мужньому воякові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко й без належної закуски не личить шляхтичу.

Вони усілися на колодах навколо барильця. Алебардник, оце пасований на шляхтича, червонів від задоволення.

— Пий, славний сотнику, — підганяв його Три Галки.

— Я десятник, я не сотник. — Алебардник іще більше почервонів.

---

  7 ...для чого ж існують еліксири з мандрагори — відзначимо, що мандрагора в народних магічних віруваннях пов’язана, окрім іншого, з любовною магією (від приготування приворотних напоїв до застосування її «парфумерних» можливостей — вважалося, що запах мандрагорового листя має збуджувальний ефект).