Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Ні, Любисток лишив першу версію балади. Але й так ніколи її не співав. Ніколи. Нікому.

Перед ранком, ще у темряві, до табора підкрався голодний і лютий вовкулака, але побачив, що це Любисток, тож — послухав хвильку й пішов собі.

Меч призначення

I

Перший труп він знайшов біля полудня.

Вигляд убитих рідко коли приголомшував відьмака, значно частіше він дивився на останки абсолютно байдуже. Цього разу байдужим він не був.

Хлопцю було десь близько п'ятнадцяти. Лежав він навзнак, із широко розкинутими ногами, на губах його застигла гримаса переляку. Крім того, Ґеральт знав, що хлопець загинув одразу, не страждав і, скоріше за все, навіть не знав, що помирає. Стріла вдарила його в око, глибоко увіткнувшись у череп, аж до потиличної кістки. Стріла була оперена смугастим, пофарбованим у жовте маховим пір’ям фазанихи. Древко із пір’ям стирчало над волоттям трав.

Ґеральт роззирнувся, швидко й легко знайшов, що шукав. Другу стрілу, ідентичну, що стирчала у стовбурі сосни, якихось шість кроків позаду. Знав, що трапилося. Хлопець не зрозумів застереження, почувши свист і стукіт стріли, він перелякався і побіг у невірному напрямку. У бік тієї, хто наказала йому зупинитися і йти геть. Шипучий, отруйний і пір’яний свист, короткий стук древка, що втикається у дерево. Ані кроку далі, людино, — говорить той свист і той стук. Геть, людино, негайно тікай із Брокілону[44]. Ти здобула увесь світ, людино, тебе усюди багато, ти завжди приносиш із собою те, що звеш сучасністю, ерою змін, те, що ти звеш прогресом. Але ми не хочемо тут ані тебе, ані твого прогресу. Ми не бажаємо собі змін, які ти приносиш. Свист і стук. Геть із Брокілону!

«Геть із Брокілону, людино, — подумав відьмак. — Не важливо, що тобі п'ятнадцять і ти лізеш крізь ліс, нетямлячись від переляку, не в змозі знайти дорогу додому. Не важливо, що тобі сімдесят і ти маєш піти по хмиз, бо через непридатність тебе виженуть з халупи, не дадуть жерти. Не важливо, що тобі шість і тебе звабили квіти, які голубіють на залитій сонцем галявині. Геть із Брокілону! Свист і стук».

«Раніше, — думав Ґеральт, — перш ніж стріляти на ураження, вони попереджали двічі. Навіть тричі».

«Раніше, — подумав, рушаючи далі. — Раніше».

Що ж, прогрес.

Ліс, здавалося, не заслуговував на ту страшну славу, яку мав. Щоправда, він був геть диким і непростим для проходу, але була це звичайна складність гущавини, де будь-який просвіт, будь-яка сонячна пляма, пропущена крізь гілки й листя великих дерев, негайно використовували десятки молодих беріз, вільх, грабів, ожин, ялівця і папороті, які густотою відростків укривали хрустку трясовину трухи, сухих галузок і прогнилих стовбурів найстарших дерев, тих, що програли битву, тих, які віджили своє. Утім, гущавина не мовчала зловісним важким мовчанням, яке більш пасувало б такому місцю. Ні, Брокілон жив. Дзижчали комахи, шелестіли під ногами ящірки, пробігали райдужні торуни, тремтіло від крапель павутиння тисяч павуків, дятли розбивали стовбури швидкими серіями стукоту, верещали сойки.

Брокілон жив.

Але відьмак не обманювався. Знав, де перебуває. Пам’ятав про хлопця зі стрілою в оці. Серед моху й хвої інколи бачив білі кістки, по яких бігали червоні мурашки.

Він йшов далі, обережно, але швидко. Сліди були свіжими. Розраховував на те, що встигне, що зуміє затримати й повернути людей, які йшли попереду. Сподівався, що ще не було пізно.

Було.

Другий труп він би не помітив, якби не відблиск сонця на клинку короткого меча, якого вбитий стискав у долоні. Цей був зрілим чоловіком. Проста одежа бурого кольору вказувала на низьке походження. Одежа — якщо не враховувати плям крові, які оточували дві вбиті в груди стріли, — була чистою і новою, тому не міг це бути звичайний пахолок.

Ґеральт роззирнувся і побачив третій труп, одягнений у шкіряну куртку й короткий зелений плащ. Земля навколо ніг убитого була столоченою, мох і хвоя — зриті аж до піску. Не було сумнівів: той чоловік помирав довго.

Ґеральт почув стогін.

Швидко розгорнув ялівці, помітив глибоку яму від вивернутого дерева, яку ті маскували. У ямі, на відкритому корінні сосни, лежав чоловік потужної статури, із чорним кучерявим волоссям і такою само бородою, що контрастували із жахливою, майже трупною блідістю обличчя. Світлий каптан із оленячої шкіри був червоним від крові.

Відьмак зіскочив у яму. Поранений розплющив очі.

— Ґеральте... — простогнав. — О боги... Я, хіба, сплю...


  44 Брокілон — ліс дріад у Сапковського походить від іншого легендарного лісу середньовіччя — казкового Броселіанда, що в Бретані називався Брекілієном; згідно зі сказаннями артурівського циклу в цьому лісі виховувався лицар Ланселот, тут знаходилося джерело молодості. Нарешті, у Броселіанді спить вічним сном чарівник Мерлін, приспаний дівою Німує.

Попередня
-= 87 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!