Слава ЗСУ!

— Але будеш сотником, точно, — вишкірився Борх. — Чолов’яга з тебе крутий, ураз звання отримаєш.

Доррегарай, відмовляючись від добавки, повернувся до Геральта.

— У містечку ще балакають про василіска, мосьпане відьмаче, а ти вже до дракона придивляєшся, як бачу, — сказав він тихо. — Цікаво, аж настільки потрібна тобі готівка чи заради розваги вбиваєш ти створіння, яким загрожує вимирання?

— Дивна цікавість, — відповів Ґеральт, — з боку того, хто стрімголов мчить, аби встигнути випотрошити дракона, вибити йому зуби, такі цінні при виготовленні чародійських ліків і еліксирів. Чи це правда, мосьпане чародію, що зуби, вибиті у живого дракона, найкращі?

— Ти упевнений, що я для того туди їду?

— Я упевнений. Але тебе вже хтось випередив, Доррегараю. Перед тобою устигла проїхати твоя конфратерка із ґлейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо це тебе цікавить.

— На чорному коні?

— Кажуть, що так.

— Йеннефер, — сказав, насупившись, Доррегарай.

Відьмак непомітно здригнувся. Запанувала тиша, яку перервала відрижка майбутнього сотника.

— Нікого... без ґлейту...

— Двісті лінтарів вистачить? — Ґеральт спокійно витягнув з кишені капшук, отриманий від товстого війта.

— Ґеральте, — загадково усміхнувся Три Галки, — ти все-таки...

— Вибачаюся, Борху. Прикро мені, що не поїду із вами до Генґфорсу. Може, іншим разом. Може, ми ще зустрінемося.

— Нічого мене не тягне до Генґфорсу, — повільно сказав Три Галки. — Зовсім нічого, Ґеральте.

— Сховайте той мішок, пане, — сказав грізно майбутній сотник. — Це звичайний підкуп. Навіть за триста не пропущу.

— А за п’ятсот? — Борх вийняв свого капшука. — Сховай мішок, Ґеральте. Я заплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за голову, враховуючи моїх дівчат як одну чарівну штуку. Як воно?

— Ой-єй-єй, — забідкався майбутній сотник, ховаючи під куртку капшук Борха. — Що я королю скажу?

— Скажеш йому, — відповів Доррегарай, випрямляючись і витягаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кістки, — що страх тебе обійняв, як ти це побачив.

— Що, пане?

Чародій махнув паличкою, крикнув закляття. Сосна, що росла на скалі над берегом, спалахнула, вся, миттєво, від землі до верхів’я вкрившись шаліючим полум'ям.

— На коней! — Любисток, зриваючись із землі, закинув за спину лютню. — На коней, панове! І пані!

— Запору геть! — заревів до алебардників бородатий десятник, який мав великі шанси стати сотником.

На мосту, за заслоном, Вея натягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по колодах. Дівчина, метляючи кісками, крикнула пронизливо.

— Слушно,Веє! — крикнув у відповідь Три Галки. — Далі, мосьпани, на коней! Поїдемо по-зерріканськи, із гуркотом і свистом!

IV

— Ну й гляньте, — сказав найстарший з Рубайл, Богольт, величезний і масивний, наче стовбур старого дуба. — Нєдамір не прогнав вас на всі чотири боки, прошу мосьпанство, хоча я був упевнений, що, власне, так він і зробить. Що ж, не нам, худорідним, ставити під сумнів королівські рішення. Мостіть собі лігвища, хлопці. А так, між нами, відьмаче, про що ти з королем балакав?

— Ні про що, — сказав Ґеральт, зручніше спираючись спиною на підтягнуте до вогню сідло. — Він навіть із намету до нас не вийшов. Вислав тільки свого фактотума[8], як там його...

— Ґилленстерна, — підказав Ярпен Зігрін, кремезний бородатий Гном, вкочуючи у вогонь величезний смоляний пеньок, якого притаскав із хащів. — Надутий молодик. Свиня годована. Ми як приєдналися, то прийшов, носа задер до самого неба, фу-фу, пам’ятайте, каже, Гноми, хто тут командує, кого тут слухатися належить, тут король Нєдамір наказує, а слово його — закон, і всяке таке. Стояв я, слухав і думав собі, що накажу своїм хлопцям повалити на землю та й обісцю йому плащ. Але вирішив — най йому, знаєте, знову балачки пішли б, що Гноми злостиві, що агресивні, що сучі діти і що неможлива... як воно там зветься, холера... колокзистенція, чи як там[9]. І одразу знову десь був би погром, у якомусь містечку. Тож слухав я ґречно та головою кивав.

— Виявляється, пан Ґилленстерн нічого іншого й не вміє, — сказав Ґеральт. — Бо й нам він те саме сказав, і також довелося кивати.

— А як на мене, — відгукнувся інший з Рубайл, умощуючи попону на купу хмизу, — погано, що Нєдамір вас не прогнав. Люду тягнеться на дракона — аж страх. Мурашник цілий. Це вже не виправа, а на кладовище процесія. Я у тісняві битися не люблю.

— Та заспокойся, Ніщуко, — сказав Богольт. — Укупі ходити веселіше. Що ж ти, на драконів ніколи не ходив? Завжди на дракона тьма народу тягнеться, ярмарок цілий, справжній бордель на колесах. Але тільки гадина покажеться, то знаєш же, хто у полі лишиться. Ми, й ніхто інший.

---

  8 Фактотум (від лат. «facere totum» — «робити все») — довірена персона для різного роду доручень.

  9 ...колокзистенція, чи як там — Ярпен Зігрін має на увазі «коекзистенція», від лат. «exisfenciа», «існування»; буквально — «співіснування».