Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Попри швидкий марш вони мусили затриматися на ніч. Бренн обрала місце безпомилково — на пагорбі, куди різниця температур виносила подув теплого повітря. Спали вони на сухій папороті, близько одне до одного, за звичаєм дріад. Серед ночі Бренн обійняла його, притулилася міцно. І нічого більше. Він обійняв її. І нічого більше. Була вона дріадою. Йшлося лише про тепло.

На світанку, ще майже затемна, вони рушили далі.

II

Вони долали пасмо узгір’їв, із рідкою рослинністю, петляючи по імлистих котловинках, ідучи широкими трав’янистими галявинами, вітроломами.

Бренн учергове зупинилася і роззирнулася. Здавалося, наче загубила шлях, але Ґеральт знав, що це неможливо. Утім, користуючись перервою у марші, він присів на повалене дерево.

І тоді почув крик. Тонкий. Високий. Розпачливий.

Бренн блискавично присіла, витягаючи з колчана одночасно дві стріли. Одну вона схопила в зуби, другу зачепила за тятиву, нап’яла лук, цілячись наосліп, через кущі, на голос.

— Не стріляй! — крикнув він.

Перескочив через стовбур, продерся крізь зарості.

На невеличкій галявинці біля підніжжя кам’янистого урвища стояла мала істотна в сірому кубрачку, притиснута спиною до стовбура сухого граба. Перед нею, за якихось п’ять кроків, щось рухалося — поволі, розгортаючи трави. Це щось мало близько двох сажнів довжини й було темно-бурим. Першої миті Ґеральт подумав, що це змія. Але помітив жовті, рухливі, гачкуваті ніжки, пласкі сегменти довгого тулуба й зрозумів, що це ніяка не змія. Що це щось значно гірше.

Притулена до дерева істотна тоненько писнула. Величезний вій підняв над травою довгі тремтячі вуса, ловив ними запах і тепло.

— Не рухайся! — крикнув відьмак і тупнув, аби привернути увагу сколопендроморфа до себе.

Але вій не відреагував, вуса його вже підхопили запах найближчої жертви. Потвора ворухнула ніжками, крутнулася і рушила вперед. Яскраво-жовті лапки його мигтіли серед трав, рівномірно, наче весла галери.

— Їґерн! — крикнула Бренн.

Ґеральт двома стрибками увірвався на галявину, на бігу вириваючи меч із піхов за спиною, з розгону, стегном, ударив скам’янілу піддеревом істотну, відкинувши її вбік, у кущі ожини. Сколопендроморф зашелестів у траві, швидше перебираючи ніжками, й кинувся на нього, піднімаючи передні сегменти, клацаючи кліщами, з яких стікала отрута. Ґеральт затанцював, перескочив через пласке тіло й з півоберта рубанув мечем, цілячись у найм’якіше місце, між броньованими плитами тулуба. Утім, потвора була занадто швидкою, меч ударив у хітинову шкаралупу, не прорубавши її, — товстий килим моху амортизував удар. Ґеральт відскочив, але не досить спритно. Сколопендроморф обвив задньою частиною тіла його ноги — із жахливою силою. Відьмак упав, скрутився і спробував вирватися.

Безрезультатно.

Вій вигнувся і розвернувся, аби дотягнутися до нього клішнями, при цьому різко задряпав пазурами по дереву, пройшовся по ньому. У цю мить над головою в Ґеральта сикнула стріла, із тріском пробиваючи панцир, приколочуючи потвору до стовбура. Вій скрутився, зламав стрілу й звільнився, але одразу вдарили в нього дві наступні. Відьмак копняком відкинув від себе ослаблу нижню половину, відкотився набік.

Бренн, лаючись, шила з лука в неймовірному темпі, пакуючи в сколопендроморфа стрілу за стрілою. Вій ламав їх і звільнявся, але чергова стріла знову прибивала його до стовбура. Пласка, блискуча, темно-руда довбешка потвори клацала і скреготіла кліщами біля тих місць, куди били стріли, нерозумно намагаючись дістати ворога, що її поранив.

Ґеральт підскочив збоку і тяв мечем із широкого замаху, закінчуючи бій одним ударом. Дерево спрацювало, наче катівський пень.

Бренн наблизилася поволі, із нап’ятим луком, копнула тулуб, що звивався поміж трав, перебираючи ніжками, плюнула на нього.

— Дякую, — сказав відьмак, розтрощуючи відтяту голову вія ударами підборів.

— Е-е?

— Ти врятувала мені життя.

Дріада глянула на нього. У цьому погляді не було ані розуміння, ані емоцій.

— Їґерн, — сказала вона, ткнувши чоботом тіло, що тремтіло. — Поламав мені шипи.

— Ти врятувала життя і мені, і цій малій дріаді, — повторив Ґеральт. — Зараза, де ж вона є?

Бренн вправно розгорнула кущі ожини, встромила руки поміж колючих галузок.

— Так я і думала, — сказала, витягаючи з хащів істотну в сірому кубрачку. — Глянь сам, Ґвиннблейдде.

Це була не дріада. Не був це також ельф, сильфіда, пак чи половинчик. Це була найзвичайнісінька на світі людська дівчинка. Посеред Брокілону, у найнезвичайнішому місці для звичайних, людських дівчинок.

Попередня
-= 90 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!