Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Мала вона світле, мишачо-попелясте волосся і великі яскраво-зелені очі. Не могло їй бути більше десяти років.

— Хто ти? — запитав він. — Звідки ти тут узялася?

Вона не відповіла. «Де я її вже бачив? — подумав він. — А вже десь я її бачив. Її чи когось дуже на неї схожу».

— Не бійся, — сказав він нерішуче.

— Я не боюся, — буркнула вона невиразно. Схоже, мала катар.

— Віємося звідси, — відізвалася раптом Бренн, роздивляючись навколо. — Де один їґерн, там видивляйся і другого. А в мене залишилося малувато шипів.

Дівчинка глянула на неї, роззявила рота, протерла личко долонею, розмазуючи пилюку.

— Хто ти, най тебе диявол, така? — повторив Ґеральт, нахиляючись. — Що ти робиш у... у цьому лісі? Як ти сюди потрапила?

Дівчинка опустила голову й хлюпнула сопливим носом.

— Ти оглухла? Хто ти така, питаю? Як тебе звуть?

— Цірі, — шморгнула.

Ґеральт відвернувся. Бренн, оглядаючи лук, зиркала на нього оком.

— Слухай, Бренн...

— Чого?

— Чи це можливо... Чи це можливо, щоби вона... втекла від вас з Дуен Канела?

— Е-е?

— Не вдавай кретинки, — нервувався він. — Я знаю, що ви викрадаєте дівчаток. А ти сама що, з неба впала до Брокілону? Питаю, чи можливе...

— Ні, — відрізала дріада. — Я її ніколи в очі не бачила.

Ґеральт придивився до дівчинки. Її попелясте волосся було скуйовджене, повне хвої та листя, але пахло чистотою, не димом, хлівом чи жиром. Руки, хоча й неймовірно брудні, були малими й делікатними, без шрамів і мозолів. Хлоп’яче вбрання, кубрачок із червоним каптуром, який вона носила, ні на що не вказувало, але високі чобітки зроблені були з м’якої дорогої телячої шкіри. Ні, напевне не була це сільська дитинка. «Фрайксенет, — подумав раптом відьмак. — Це її шукав Фрейксенет. За нею пішов він у Брокілон».

— Звідки ти, шмаркачко, питаю?

— Як ти зі мною говориш?! — Дівчинка гордовито задерла голову й тупнула ніжкою. М’який мох звів нанівець ефект такого тупання.

— Ха, — сказав відьмак і посміхнувся. — І справді — княжна. Принаймні за мовою, бо вигляд — нікчемний. Ти з Вердена, правда? Знаєш, що тебе шукають? Не переймайся, відвезу тебе додому. Слухай, Бренн...

Щойно він відвернувся, дівчинка блискавично крутнулася на п’ятах і пустилася прожогом через ліс, по положистому узбіччі пагорба.

— Bloede turd! — зойкнула дріада, тягнучись до колчана. — Caemm’ere!

Дівчинка, перечіплюючись, мчала наосліп через ліс, витріскуючи хмизом.

— Стій! — крикнув Ґеральт. — Куди, зараза!

Бренн блискавично нап’яла лук. Стріла ядуче засичала, летючи по пласкій параболі, вістря зі стукотом вбилося у дерево, мало не зачепивши волосся дівчинки. Мала зіщулилася і припала до землі.

— Ти холерна ідіотка, — просичав відьмак, наближаючись до дріади. Бренн зграбно видобула з колчана наступну стрілу. — Ти могла Ті убити!

— Тут Брокілон, — сказала вона гордовито.

— А це — дитина!

— Ну то й що?

Він глянув на оперення стріли. Було на ній смугасте пір’я з крила самиці фазана, фарбоване в жовте відваром з кори. Не сказав ані слова. Відвернувся і швидко пішов у ліс. Дівчинка лежала під деревом, скулена, обережно піднімаючи голову й дивлячись на стрілу, що стирчала зі стовбура. Почула його кроки й схопилася на ноги, але він коротким стрибком наздогнав Ті, схопив за червоний каптур кубрачка. Вона повернулася і глянула на нього, потім на руку, що тримала каптур. Він відпустив Ті.

— Навіщо ти втікала?

— Яке тобі діло? — шморгнула вона. — Облиш мене в спокої, ти... ти...

— От дурепа, — просичав він люто. — Тут Брокілон. Мало тобі було вія? Сама ти в цьому лісі й до ранку не доживеш. Ти ще не зрозуміла?

— Не торкайся мене! — дерлася вона. — Ти, пахолку! Ти! Я княжна, не думай собі!

— Ти дурна шмаркачка.

— Я княжна!

— Княжни не лазять по лісу самі. Княжни мають чисті носи.

— Накажу голову тобі відрубати! І їй також! — Дівчинка витерла носа долонею і вороже глянула на дріаду, що саме наближалася.

Бренн пирхнула сміхом.

— Ну добре, досить цього вереску, — урвав її відьмак. — Навіщо ти втікала, княжно? І куди? Чого ти боїшся?

Вона мовчала, хлюпаючи носом.

— Добре, як хочеш. — Він підморгнув дріаді. — Ми йдемо. Хочеш залишатися сама у лісі — воля твоя. Але іншим разом, як дорветься до тебе їґерн, — не верещи. Княжнам воно не личить. Княжни помирають, навіть не писнувши, попередньо начисто витерши носа. Ходімо, Бренн. Прощавай, ваша високосте.

— За... зачекай.

— Так?

— Я піду з вами.

— Це велика честь для нас. Правда, Бренн?

Попередня
-= 91 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!