Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Був собі якось... кіт, — почав він. — Такий звичайний, смугастий мишолов. І одного разу той кіт пішов собі, сам-один, у далекий шлях до страшного темного лісу. Він ішов... Ішов... Ішов...

— Навіть не думай, — пробурмотіла Цірі, притуляючись до нього. — Я не засну, доки він не дійде.

— Тихо, шмаркулю. Так... Він ішов, ішов, аж зустрів лиса. Рудого лиса.

Бренн зітхнула й лягла поряд із відьмаком з другого боку, теж злегка притулилася.

— Ну, — Цірі шморгнула. — Розповідай, що було далі.

— Подивився лис на кота. Хто ти? — питає. Я кіт, — відповів кіт. Ха, — сказав лис, — а не боїшся, коте, лазити сам по лісі? А як стане король їхати на лови, то що? Із псами, загоничами, на конях? Кажу тобі, коте, — каже лис, — полювання — це страшезна біда для таких, як ти і я. Ти маєш хутро, я маю хутро, ловці ніколи не дарують таким, як ми, бо ловці мають наречених і коханок, а в тих лапи мерзнуть і шия, от і роблять із нас коміри та муфточки для тих дівок, щоб носили вони їх.

— Що воно — муфточки? — запитала Цірі.

— Не перебивай. І додав лис: я, коте, вмію їх перехитрити, маю я на тих мисливців тисячу двісті вісімдесят шість хитрощів, ото такий я умілий. А ти, коте, скільки маєш хитрощів для ловців?

— Ох, яка ладна казка, — сказала Цірі, притуляючись до відьмака ще сильніше. — Розповідай, що там кіт?

— Ага, — прошепотіла з іншого боку Бренн. — Що там кіт?

Відьмак повернув голову. Очі дріади блищали, уста її були напіввідкриті, водила по них язиком. «Ясно, — подумав він. — Малі дріади хочуть казок. Так, як і малі відьмаки. Бо й тим, й іншим рідко хто розповідає байки перед сном. Малі дріади засинають, слухаючи шум дерев. Малі відьмаки засинають, вслухаючись у біль у м’язах. У нас так само світилися очі, як у Бренн, коли ми слухали байки Весеміра, у Каер Морені. Як же давно це було... Так давно...»

— Ну, — набридло Цірі чекати. — Що далі?

— А кіт на те: я, лисе, не маю жодних хитрощів. Я умію лише одне: хоп на дерево. Цього має вистачити, вірно? Лис — у сміх. Ех, — каже, — але ж ти й дурник. Задирай свій смугастий хвіст і біжи звідси, загинеш тут, як стануть тебе ловити мисливці. І раптом, ні з того, ні з сього, як заграють роги! І вискочили з кущів мисливці, побачили кота й лиса — і на них!

— Йой! — шморгнула Цірі, а дріада різко ворухнулася.

— Тихо. І на них, кричучи: уперед, обідерти з них хутро! На муфточки їх, на муфточки! І натравили на кота й лиса псів. А кіт — хоп на дерево, по-котячому. На саму верхівку. А пси лиса — цап! До того як рудий встиг застосувати одну зі своїх хитрощів, уже пішов на комір. А кіт з верхівки дерева нявчав та форкав на мисливців, а вони нічого не могли зробити, бо дерево було високе, наче холера. Постояли ті знизу, полаялися на чому світ стоїть, але мали піти ні з чим. І тоді кіт зліз із дерева і спокійно повернувся додому.

— І що далі?

— Нічого. Це кінець.

— А мораль? — запитала Цірі. — Казки ж мають мораль, хіба ні?

— Е-е? — відізвалася Бренн, міцніше притуляючись до Ґеральта. — Що воно — мораль?

— Добра казка має мораль, а погана моралі не має, — сказала Цірі переконано і шморгнула носом.

— Ця була добра, — позіхнула дріада. — Тоді має, що мати повинна. Треба було тобі, крихітко, від їґерна на дерево, як отой розумний кіт. Не думати, а тільки зразу на дерево. От і вся мудрість. Вижити. Не датися.

Ґеральт тихо засміявся.

— Не було дерев у замковому парку, так, Цірі? В Настрозі? Замість бігти в Брокілон могла б ти вилізти на дерево й сидіти там, на самій верхівці, поки в Кістріна не минула б охота до одруження.

— Смієшся?

— Ага.

— А знаєш що? Терпіти тебе не можу.

— Це страшне, Цірі. Влучила ти мені в саме серце.

— Я знаю, — погодилася вона серйозно, шморгнувши носом, після чого міцно притулилася до нього.

— Добраніч, Цірі, — пробурмотів він, вдихаючи її милий, горобчиковий запах. — Спи. На добраніч, Бренн.

— Dearme, Ґвинблейдде.

Над їх головами Брокілон шумів мільярдом гілок і сотнями мільярдів листя.

IV

Наступного дня вони дісталися Дерев. Бренн стала на коліно, нахилила голову. Ґеральт відчував, що повинен зробити те саме. Цірі зітхнула здивовано.

Дерева — головним чином, дуби, тиси й гікорі — мали по кільканадцять сажнів в обхваті. Неможливо було оцінити, як високо сягали їхні крони. Навіть місця, де потужне вигнуте коріння переходило в рівний стовбур, були високо над їхніми головами. Вони могли йти швидше — гіганти росли рідко, а в їхній тіні не втрималася б жодна рослинність: був тільки килим прілого листя.

Попередня
-= 95 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!