Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

Могли йти швидше. Але йшли повільно. Тихо. Похиливши голови. Були тут, серед Дерев, малими, дрібними, неістотними. Не бралися до уваги. Навіть Цірі зберігала тишу — не відзивалася десь із півгодини.

А через годину маршу вони проминули пояс Дерев і знову заглибилися в ущелини, у мокрі букові хащі.

Нежить дошкуляв Цірі все сильніше. Ґеральт не мав хусточки, але коли йому набридло її постійне шморгання носом, навчив її шмаркатися у пальці. Дівчинці це страшенно сподобалося. Дивлячись на її усмішку та блискучі очі, відьмак був глибоко переконаний, що вона втішається думкою, що скоро зможе похвалитися цим фокусом при дворі, під час урочистого бенкету чи аудієнції заморського посланця.

Бренн раптом зупинилася, розвернулася.

— Ґвинблейдде, — сказала, відмотуючи зелену хустку, обв’язану навколо ліктя. — Іди сюди. Я зав’яжу тобі очі. Так треба.

— Я знаю.

— Проведу тебе. Дай руку.

— Ні, — запротестувала Цірі. — Я буду його вести. Бренн?

— Добре, крихітко.

— Ґеральте?

— Га?

— Що то значить: Ґвин... блейдд?

— Білий Вовк. Так мене звуть дріади.

— Бережися, корінь. Не спіткнися! Звуть тебе так, бо маєш біле волосся?

— Так... Зараза!

— Я ж казала, що корінь.

Вони йшли. Поволі. Під ногами було слизько від опалого листя. Він відчув на обличчі тепло, блиск сонця продерся крізь хустку, що заслоняла йому очі.

— Ох, Ґеральте, — почув він голос Цірі. — Тут так гарно... Шкода, що ти не можеш бачити. Тут стільки квітів. І пташок. Чуєш, як вони співають? Ох, скільки ж їх тут є. Безліч. О, й білочки. Бережися, будемо переходити через річку, по кам’яному мостку. Не впади у воду. Ох, скільки тут рибок! Повно. Плавають у воді, знаєш? Скільки тут звіряток, йой. Ніде стільки немає...

— Ніде, — пробурмотів він. — Ніде. Тут — Брокілон.

— Що?

— Брокілон. Останнє Місце.

— Не розумію...

— Ніхто не розуміє. Ніхто не хоче зрозуміти.

V

— Зніми хустку, Ґвинблейдде. Уже можна. Ми на місці.

Бренн стояла по коліна в густому килимі з імли.

— Дуен Канел, — вказала вона рукою.

Дуен Канел, Місце Дубу. Серце Брокілону.

Ґеральт уже був тут колись. Двічі. Але не розповідав про те нікому. Ніхто б не повірив.

Долина закрита кронами великих зелених дерев. Скупана в імлі й випарах, що виходять із землі, зі скель, з гарячих джерел. Долина...

Медальйон на його шиї злегка затремтів.

Долина, скупана у магії. Дуен Канел. Серце Брокілону.

Бренн підвела голову, поправила колчан на спині.

— Ходімо. Дай ручку, крихітко.

Спочатку долина здавалася вимерлою. Безлюдною.

Ненадовго. Пролунав голосний модульований свист, і по ледь помітних східцях з трутовиків, що спірально оточували найближчий стовбур, зграбно спустилася гнучка темноволоса дріада, одягнена, як і всі, у плямистий маскувальний одяг.

— Caed, Braenn.

— Caed, Sirussa. Va’n vort maeth Eithne a?

— Neen, aefder, — відповіла темноволоса, міряючи відьмака очима з поволокою. — Ess’aen Sidh?

Посміхнулася, блиснула білими зубами. Була незвичайно вродливою, навіть за людськими стандартами. Ґеральт почувався невпевнено й глупо, розуміючи, що дріада без ніяковості його оцінює.

— Neen, — похитала головою Бренн. — Ess’ vatt’ghern, Gwynbleidd, a vaen maeth Eithne va, a’ss.

— Gwynbleidd? — Красива дріада скривилася. — Bloede caerme! Aen’ne caen n’wedd vort! Tess foile!

Бренн захихотіла.

— Про що йдеться? — запитав відьмак, стаючи злим.

— Ні про що, — знову захихотіла Бренн. — Ні про що. Ходімо.

— Ох... — Цірі була у захваті. — Глянь, Ґеральте, які смішні хатинки!

У глибині долини й починався, власне, Дуен Канел — «смішні хатинки», що формою нагадували гігантські кулі омели, обліплювали стовбури та крони дерев на різній висоті, як низько, понад самою землею, так і високо, і навіть дуже високо — під самими кронами. Ґеральт також помітив кілька більших, наземних конструкцій, куренів зі сплетених, усе ще вкритих листям гілок. Бачив рух в отворах садиб, але самих дріад було майже не видно. Було їх значно менше, ніж тоді, коли був він тут минулого разу.

— Ґеральте, — прошепотіла Цірі. — Ті хатинки ростуть. Вони мають листя!

— Вони з живого дерева, — кивнув відьмак. — Саме так і живуть дріади, так вони й будують свої будинки. Жодна дріада ніколи не скривдить дерево, рубаючи його чи пилячи. Вони кохають дерева. Утім вміють зробити, аби гілля росло так, щоб створити хатинку.

— Чарівно. Хотіла б і я мати таку хатинку в нашому парку.

Попередня
-= 96 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!