Слава ЗСУ!

Бренн зупинилася перед одним з куренів.

— Увійди, Ґвинблейдде, — сказала. — Тут зачекаєш на пані Ейтне. Va faill, крихітко.

— Що?

— То було прощання, Цірі. Сказала вона: до побачення.

— Ах. До побачення, Бренн.

Вони увійшли. Усередині «хатинки» мигтіли, наче в калейдоскопі, сонячні плями, що протискувалися і просіювалися крізь структуру даху.

— Ґеральте!

— Фрайксенете!

— Ти живий, хай мене дияволи!

Поранений блиснув зубами, підводячись на постелі зі смерекового віття. Побачив Цірі, що вчепилася у ногу відьмака, й очі його розширилися, а на обличчя виповз рум’янець.

— Ти мала холеро! — закричав він. — Я мало життя через тебе не втратив! Ох, твоє щастя, що я встати не можу, я б уже тобі за шкіру залив!

Цірі надула губки.

— Це вже другий, — сказала вона, смішно морщачи ніс, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчинок бити не можна!

— Уже б я тобі показав... що можна. — Фрайксенет розкашлявся. — Ти мала заразо! Ервил там божеволіє... Вістки розсилає, увесь переляканий, що твоя бабця піде на нього з військом. Хто йому повірить, що ти сама завіялася? Усі знають, який він, Ервил, і що він полюбляє. Усі думають, що тобі... щось зробив по-п’яному, а потім наказав притопити в ставку! Війна з Нільфгардом на волосині, а договір і союз із твоєю бабкою диявол через тебе взяв! Бачиш, що ти наробила?

— Не збуджуйся, — остеріг відьмак, — бо може крововилив статися. Як ти сюди так швидко дістався?

— Кат його знає, я більшість часу непритомний був. Щось гидотне мені в горло влили. Насильно. Заткнули мені носа й... Такий сором, пес його матір...

— Ти живеш завдяки тому, що вони влили тобі в горло. Принесли тебе сюди?

— На плащі. Я про тебе питав, вони нічого не казали. Я був упевнений, що ти стрілу отримав. Ти так раптово тоді зник... А тут — цілий-цілісінький, навіть не в путах, а ще й, прошу, врятував княжну Ціріллу... Хай мене зараза, ти всюди собі раду даси, Ґеральте, завжди на чотири лапи падаєш, наче кіт.

Відьмак посміхнувся, не відповів. Фрайксенет закашлявся важко, відвернувся, сплюнув рожевою слиною.

— Ага, — додав. — І те, що мене вони не прикінчили, також, я впевнений, влаштував ти. Знають вони тебе, кляті мавки. Уже вдруге ти мене від проблем рятуєш.

— Та нехай йому, бароне.

Фрайксенет, стогнучи, намагався усістися, але припинив те.

— Та гівно з моїм баронством, — просапав. — Бароном я у Хаммі був. Тепер я щось наче воєвода в Еврила, у Вердені. Чи то — був ним. Навіть якщо видеруся якось із цього, вилізу з лісу, у Вердені для мене вже місця немає, хіба що на ешафоті. Це ж з-під моєї руки й охорони завіялася ота мала ласка, Цірілла. Думаєш, я з примхи своєї сам-третій у Брокілон пішов? Ні, Ґеральте, я також завіявся, на милість Еврила я міг розраховувати, тільки якби знову її привів. Ну й наштовхнулися ми на клятих мавок... Якби не ти, я б там, у ямі під корінням, і здох би. Знову ти мене врятував. Це призначення — ясно, наче сонце.

— Перебираєш.

Фрайксенет похитав головою.

— Це призначення, — повторив він. — Наперед мало те бути писане, що ми знову зустрінемося, відьмаче. Що ти знову врятуєш мені шкіру. Пам’ятаю, говорили про це у Хаммі після того, як ти зняв з мене те пташине прокляття.

— Випадок, — холодно сказав Ґеральт. — Випадок, Фрайксенете.

— Який там випадок. Зараза, адже, якби не ти, я б, напевне, до сьогодні був тим бакланом...

— Ти був бакланом? — крикнула піднесено Цірі. — Справжнім бакланом? Птахом?

— Був, — вищирився барон. — Зачарувала мене одна така... дівка... Пес її... З помсти.

— Напевно, ти їй хутра не дав, — заявила Цірі піднесено. — На ту, ну... муфточку.

— Була інша причина, — трохи почервонів Фрайксенет, після чого грізно лупнув на дівчинку. — Але це тебе не обходить, ти, мальок!

Цірі зробила ображене личко й відвернулася.

— Так, — сказав Фрайксенет. — На чому то я... Ага, на тому, як ти відчарував мене в Хаммі. Якби не ти, Ґеральте, зостався я б бакланом до кінця життя, літав би навколо озера й обсирав би гілля, сподіваючись, що врятує мене сорочка з кропивного лика, яку ткала моя сестриця — із завзятістю, гідною ліпшої справи. Зараза, як я собі ту сорочку пригадаю, так маю охоту когось копнути. Та ідіотка...

— Не кажи так, — посміхнувся відьмак. — Хотіла вона якнайкраще. Погано її інформували, от і все. Про зняття проклять кружляє чимало безглуздих міфів. Тобі й так пощастило, Фрайксенете. Могла наказати тобі пірнути в молоко, що кипить. Чув я і про такий випадок. А вдягти сорочку з кропиви, як не крути, нешкідливо для здоров’я, навіть якщо не дуже допомагає.