Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Меч призначення

— Встань, Ґвинблейдде. Вітаю тебе.

— Вітаю, Ейтне, Пані Брокілону.

— Я знову маю приємність приймати тебе в моєму Лісі. У який ти прибув без мого відома та згоди. А входити до Брокілону без мого відома та згоди ризиковано, Білий Вовче. Навіть для тебе.

— Я прибув із посланням.

— Ах... — ледь посміхнулася дріада. — Так от звідки твоя сміливість, яку я не хотіла б окреслювати іншим, образливішим словом. Ґеральте, недоторканність послів — це звичай, що існує серед людей. Я його не приймаю. Не визнаю нічого людського. Тут — Брокілон.

— Ейтне...

— Мовчи, — урвала вона його, не підвищуючи голосу. — Я наказала пощадити тебе. Вийдеш з Брокілону живим. Не тому, що ти — посланець. З інших причин.

— Тебе не цікавить, чий я посланець? Звідки прийшов і від чийого імені?

— Щиро кажучи — ні. Тут Брокілон. Ти прийшов іззовні, зі світу, який мене не обходить. Чому я мала б витрачати час на вислуховування посланців? Чим можуть бути цікавими для мене якісь пропозиції, якісь ультиматуми, придумані кимось, хто думає і відчуває інакше, аніж я? Яке мені діло до того, що думає король Венцлав?

Ґеральт зі здивуванням покрутив головою.

— Звідки ти знаєш, що я прийшов від Венцлава?

— Це ж зрозуміло, — сказала дріада із посмішкою. — Еккегард — занадто дурний. Ервил і Віраксас занадто мене ненавидять. Володіння інших із Брокілоном не межують.

— Ти знаєш чимало проте, що діється поза Брокілоном, Ейтне.

— Я знаю дуже багато, Білий Вовче. Це — привілей мого віку. А тепер, як дозволиш, я б хотіла вирішити конфіденційну справу. Чи цей чоловік зі статурою ведмедя, — дріада перестала посміхатися і глянула на Фрайксенета, — твій приятель?

— Ми знайомі. Я його колись відчарував.

— Проблема полягає у тому, — холодно сказала Ейтне, — що я не знаю, що із ним робити. Адже я тепер не можу наказати добити його. Дозволила б йому видужати, але він небезпечний. Не виглядає фанатиком. Значить, він — мисливець за скальпами. Я знаю, що Ервил платить за кожен скальп дріади. Не пам’ятаю скільки. Зрештою, ціна росте зі зниженням вартості грошей.

— Ти помиляєшся. Він не мисливець за скальпами.

— То навіщо він поліз у Брокілон?

— Шукати дівчинку, яку було довірено його опіці. Він ризикнув життям, аби її знайти.

— Дуже глупо, — холодно сказала Ейтне. — Це навіть важко назвати ризиком. Він ішов на певну смерть, те, що він живий, має завдячувати виключно кінському здоров’ю і витривалості. Якщо ж ідеться про ту дитину, то й вона вціліла випадково. Мої дівчата не стріляли, бо думали, що то пак чи лепрекон.

Вона ще раз глянула на Фрайксенета, а Ґеральт помітив, що губи її втратили неприємну твердість.

— Ну добре. Якось відзначимо цей день.

Вона підійшла до постелі з віття. Обидві дріади, що її супроводжували, також наблизилися. Фрайксенет зблід і скорчився, аж ніяк не ставши через те меншим.

Ейтне хвильку дивилася на нього, трохи мружачи очі.

— Ти маєш дітей? — запитала нарешті. — До тебе говорю, колодо.

— Га?

— Я, здається, висловилася ясно.

— Я не... — Фрайксенет відхаркнув, закашлявся. — Я не одружений.

— Мені немає діла до твого родинного життя. Мене цікавить, чи ти спроможний викресати хоча б щось зі своїх жирних стегон. Великим Деревом клянуся! Ти колись зробив жінку вагітною?

— Е-е... Так... Так, пані, але...

Ейтне недбало махнула рукою, повернулася до Ґеральта.

— Він залишиться в Брокілоні, — сказала, — до повного одужання — і ще деякий час. Потім... Нехай іде куди забажає.

— Дякую тобі, Ейтне, — схилився відьмак. — А... Дівчинка? Що з нею?

— Навіщо ти запитуєш? — Дріада окинула його холодним поглядом срібних очей. — Адже ти знаєш.

— Це не звичайне сільське дівча. Це — княжна.

— На мене це не справляє враження. І тут немає різниці.

— Послухай...

— Ані слова більше, Ґвинблейдде.

Він замовк, закусив губу.

— Що з моїм посланням?

— Я його вислухаю, — зітхнула дріада. — Ні, не з цікавості. Я зроблю це для тебе, аби ти міг відзвітуватися перед Венцлавом й отримати платню, яку він, напевне, обіцяв за те, щоб ти дістався до мене. Але не зараз, зараз я буду зайнята. Прийди увечері до мого Дерева.

Коли вона вийшла, Фрайксенет звівся на лікті, застогнав, кашлянув, сплюнув на долоню.

— Про що тут йдеться, Ґеральте? Навіщо я маю тут зоставатися? І про що йшлося із тими дітьми? У що ти мене всадив, га?

Відьмак усівся.

— Ти збережеш голову, Фрайксенете, — сказав він змученим голосом. — Будеш одним із небагатьох, хто вийшов звідси живим, принаймні останнім часом. І станеш батьком маленької дріади. Може, кількох.

Попередня
-= 99 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!