Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Й абсолютний, несхитний нейтралітет.

Дійкстра підняв бобровий комір плаща, ховаючи потилицю від вітру й січучих крапельок дощу. Роззирнувся, вирваний з роздумів. Вода у Великому Каналі здавалася чорною. У мряці й тумані навіть будинок Адміралтейства, гордість Лан Ексетеру, виглядав наче казарма. Навіть купецькі будинки втратили звичайну блискучість — а вузькі їхні фронтони здавалися ще вужчими, ніж звичайно. А може, так воно і є, подумав Дійкстра. Якщо король Естерад підвищив податок, хитруни-каменярі могли звузити будинки.

— Давно у вас така чудна погода, екселенце? — запитав лише для того, аби перервати знервовану тишу.

— Від середини вересня, графе, — відповів амбасадор. — Від повні. Йде, здається, рання зима. У Тальгарі вже стали сніги.

— Я думав, — сказав Дійкстра, — що у Тальгарі сніги не тануть ніколи.

Амбасадор глянув на нього, наче щоб упевнитися, що то жарт, а не неуцтво.

— У Тальгарі, — блиснув він дотепом і сам, — зима починається у вересні, а закінчується у травні. Інші пори року — то весна й осінь. Є також літо… зазвичай воно припадає на перший вівторок після серпневої новини. А триває аж до ранку середи.

Дійкстра не засміявся.

— Але навіть там, — спохмурнів амбасадор, — сніг наприкінці жовтня є дивиною.

Амбасадор, як і більшість реданської аристократії, Дійкстру не виносив. Необхідність приймати на гостину у себе архішпигуна сприймав за особисту образу, а той факт, що Регентська Рада доручила перемовини з Ковіром Дійкстрі, а не йому, — за смертельне приниження. Викликало в нього огиду, що він, де Руйтер із найславетнішої гілки де Руйтерів, графів уже двадцять поколінь, має титулувати графом цього хама й первеню. Але, як досвідчений дипломат, майстерно приховував свою невдоволеність.

Весла рівномірно підіймалися і падали, човен шпарко сунув Каналом. Вони саме минули маленький, але дуже вишуканий палацик Культури й Мистецтва.

— Ми пливемо до Енсенади?

— Так, графе, — підтвердив амбасадор. — Міністр закордонних справ чітко означив, що хоче побачитися з вами відразу ж після вашого прибуття, тому я везу вас просто до Енсенади. Увечері ж пришлю до палацу човен, бо хотів би запросити вас на вечерю…

— Вибачте, ваша екселенціє, — перервав Дійкстра, — але обов’язки не дозволять мені цим скористатися. Маю багато справ до вирішення, а часу обмаль, тож доведеться використати його за кошт приємності. Повечеряємо колись іншим разом. У щасливіші, спокійніші часи.

Амбасадор вклонився і крадькома зітхнув із полегшенням.

* * *

В Енсенаду він, зрозуміло, увійшов задніми дверима. Чому був надзвичайно радий. До головного входу зимової резиденції монарха, під красивий, зіпертий на стрункі колони фронтон, з-над самого Великого Каналу вели холерно довгі сходи з білого мармуру. Сходи, що вели до одного з численних тильних входів, були незрівнянно менш ефективні, але й куди легші для сходження. Незважаючи на це, Дійкстра, йдучи, кусав губи й тихо лаявся собі під ніс, так, аби не почули гвардійці, лакеї і мажордом, які його супроводжували.

Усередині палацу чекали наступні сходи й наступне сходження. Дійкстра знову стиха вилаявся. Напевне, це вологість, холод і незручне сидіння у човні призвели до того, що зламана й магічно вилікувана кістка почала нагадувати про себе тупим злостивим болем. І поганими спогадами. Дійкстра заскреготів зубами. Знав, що відьмаку, який був винен у його стражданні, також поламали кістки. Мав глибоку надію, що відьмакові також крутять старі рани, і зичив йому, аби крутило найнабридливіше й найдовше.

Назовні вже запали сутінки, коридори Енсенади були темними. Втім, шлях, яким Дійкстра йшов за мовчазним мажордомом, освітлював рідкий ланцюжок лакеїв із підсвічниками. А перед дверима кімнати, у яку мажордом його ввів, стояли гвардійці з алебардами, напружені та штивні, наче у дупи їм всадили ще по одній — запасній — алебарді. Лакеї з підсвічниками стояли тут густіше, світло аж очі різало. Дійкстра трохи здивувався тій помпі, із якою його тут зустрічали.

Увійшов до кімнати й миттєво дивуватися припинив. Уклонився глибоко.

— Вітаю тебе, пане Дійкстро, — сказав Естерад Тиссен, король Ковіру, Повіссу, Нароку, Вельхаду й Тальгару. — Не стій у дверях, прошу ближче. Етикет геть, то неофіційна аудієнція.

— Найсвітліша пані.

Дружина Естерада, королева Зулейка, трохи неуважним кивком відповіла на сповнений пошани уклін Дійкстри, ані на мить не перериваючи плетіння гачком.

Окрім королівської пари, у величезній кімнаті не було ані живої душі.

— Саме так. — Естерад помітив той погляд. — Поговоримо у шестеро очей. Бо чогось воно мені здається, що так буде краще.

Попередня
-= 105 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!