Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Він уже не стане відвідувати тих персон? Ніколи?

— Персони, про яких я кажу, — у темних очах Шеали де Танкарвіль запалав дивний вогник, — уже не відважаться запрошувати й баламутити принца Танкреда. Не відважаться на те вже ніколи. Бо будуть знати про наслідки. Я поручуся за те, про що кажу. Я поручуся також за те, що королевич Танкред відновить навчання і буде уважним учнем, серйозним і статечним юнаком. Перестане бігати за спідницями. Втратить запал… до того моменту, коли ми представимо йому Ціріллу, княжну Цінтри.

— Ах, якби я могла у те повірити! — Зулейка заламувала руки, зводила очі. — Якби я могла у те повірити!

— У потужність магії, — Шеала де Танкарвіль усміхнулася, несподівано навіть для себе, — інколи важко повірити, Ваша Королівська Милосте. Й так, зрештою, і має бути.

* * *

Філіппа Ейльгарт поправила тонесенькі, наче павутиння, бретельки прозорої нічної сорочки, стерла з декольте залишки сліду помади. Така мудра жінка, подумала з легким несмаком Шеала де Танкарвіль, а не вміє тримати гормони на прив’язі.

— Можемо розмовляти?

Філіппа оточила себе сферою делікатності.

— Тепер — так.

— У Ковірі все вирішено. Позитивно.

— Дякую. Дійкстра вже відплив?

— Ще ні.

— Чому зволікає?

— Веде другі перемовини з Естерадом Тиссеном, — скривила губи Шеала де Танкарвіль. — Дивним чином припали вони одне одному до смаку, король і шпигун.

* * *

— Ти знаєш жарти про нашу погоду, Дійкстро? Про те, що у Ковірі є тільки дві пори року…

— Зима й серпень. Знаю.

— А знаєш, як упізнати, що у Ковірі вже настало літо?

— Ні. Як?

— Дощ стає трохи теплішим.

— Ха-ха.

— Жарти жартами, — сказав серйозно Естерад Тиссен, — але ті зими, щоразу більш ранні й довші, дещо мене непокоять. То було пророцтво. Вважаю, ти ж читав провіщення Ітліни? Там говориться, що надійдуть десятки років нескінченного холоду. Деякі твердять, що воно якась алегорія, але мені трохи лячно. Якось у Ковірі мали ми чотири роки холоду, мжички й неврожаю. Якби не потужний імпорт живності з Нільфгарду, люди б почали масово помирати від голоду. Уявляєш собі?

— Щиро кажучи — ні.

— А я — так. Похолодання клімату може нас усіх заморити голодом. Голод — то ворог, із яким холерно важко змагатися.

Шпигун кивнув, замислений.

— Дійкстро?

— Ваша Королівська Милосте?

— Усередині країни маєш уже спокій?

— Не повністю. Але я стараюся.

— Знаю, багато про те говорять. З тих, хто зрадив на Танедді, живим залишився тільки Вільгефорц.

— Після смерті Йеннефер — так. Знаєш, королю, що Йеннефер загинула? Щезла в останній день серпня, при загадкових обставинах, на прославленій Безодні Седни, між островами Скелліге й мисом Пайкс де Мар.

— Йеннефер з Венґерберга, — повільно промовив Естерад, — не була зрадницею. Не була спільницею Вільгефорца. Якщо хочеш, я дам тобі на те докази.

— Не хочу, — відповів після миті мовчання Дійкстра. — А може, захочу, але не зараз. Зараз вона вигідніша для мене як зрадниця.

— Розумію. Не довіряй чародійкам, Дійкстро. Особливо Філіппі.

— Я ніколи їй не довіряв. Але ми мусимо співпрацювати. Без нас Реданія зануриться у хаос і пропаде.

— Це правда. Але якщо я можу тобі радити, то трохи попусти. Ти знаєш, про що я. Ешафоти й кімнати катувань у всій країні, жорстокість до ельфів… І той страшенний форт, Дракенборг. Знаю, що ти те робиш із патріотизму. Але вибудовуєш собі погану легенду. Ти у ній вовкулака, який хлебтає невинну кров.

— Хтось мусить те робити.

— І на комусь воно мусить осісти. Я знаю, що ти намагаєшся бути справедливим, але ж ти не уникнеш помилок, бо уникнути їх не вдасться. Не вдасться також і залишитися чистим, порпаючись у крові. Знаю, що ти ніколи нікого не скривдив задля своїх власних справ, але хто у те повірить? Хто захоче у те повірити? У день, коли доля відвернеться, тобі припишуть катування невинних і використання того на свою користь. А брехня липне до людини, наче смола.

— Знаю.

— Не дадуть тобі й шансу на захист. Таким, як ти, ніколи не дають шансу. Обмажуть тебе смолою… пізніше. Після всього. Стережися, Дійкстро.

— Стережуся. Не дістануть мене.

— Вони дістали твого короля, Візіміра. Я чув: кинджал у бік аж по гарду…

— Короля дістати легше, ніж шпигуна. Мене не дістануть. Ніколи мене не дістануть.

— І не повинні. А знаєш чому, Дійкстро? Бо на цьому світі мусить бути, сука, хоч якась справедливість.

Настав такий день, коли вони згадали ту розмову. Обидва. Король і шпигун. Дійкстра пригадав слова Естерада у Третогорі, коли прислухався до кроків убивць, що лунали з усіх боків, у всіх коридорах замку. Естерад пригадав слова Дійкстри на парадних мармурових сходах, що вели з Енсенади до Великого Каналу.

Попередня
-= 113 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!