Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Жінку, аби не марнувати магічну енергію, Йеннефер привела до тями ударом в обличчя.

— Заберіть її. Обережно.

— Немудро було… — промовила одна зі старших жінок. — Ледь-ледь бракувало…

— Панікерка… Нільс її, може, живий-здоровий, може, на іншому драккарі…

— Дякуємо вам за допомогу, пані магічко.

— Заберіть її, — повторила Йеннефер, устаючи. Проковтнула лайку, побачивши, що сукня, коли вона стояла на колінах, пішла по шву.

Зійшла на ще нижчу терасу. Драккари по черзі діставалися до побережжя, воїни сходили на берег. Бородаті, обвішані зброєю берсерки зі Скелліге. Багато хто вирізнявся білими пов’язками, багато хто, аби йти, мусив користатися допомогою товаришів. Декого треба було нести.

Жінки зі Скелліге, збиті на березі, впізнавали, кричали й плакали зі щастя, якщо щастя те мали. Якщо не мали, то зомлівали. Чи відходили геть, повільно, тихо, без слова скарги. Інколи озиралися, у надії, що на горизонті блисне білим і червоним вітрило «Дарії».

Не було «Дарії».

Йеннефер помітила руду чуприну Краха ан Крайта, ярла Скелліге, що стирчала над іншими головами, — той останнім сходив із палуби «Рінгхорна». Ярл викрикував накази, віддавав доручення, перевіряв, переймався. Дві жінки, які у нього вдивлялися, одна світловолоса, друга темна, плакали. Від щастя. Ярл, упевнившись урешті, що він про все подбав і все проконтролював, підійшов до жінок, згорнув обох ведмежим утиском, обох розцілував. А потім підвів голову й побачив Йеннефер. Очі його запалали, загоріле обличчя затверділо, наче скелясті береги, наче мідний умбон щита.

Він знає, подумала чародійка. Вісті швидко розходяться. Ярл як плив, то вже знав про позавчорашнє виловлення мене сіткою в морі за Шпікерогом. Знав, що застане мене у Каер Трольді.

Магія чи голубина пошта?

Він, не поспішаючи, підійшов до неї. Пах морем, сіллю, смолою, втомою. Вона глянула в його світлі очі, й у вухах її відразу пролунав бойовий крик берсерків, стукіт щитів, брязкіт мечів і сокир. Крики тих, хто гинув. Крики людей, що стрибали у море з палаючої «Дарії».

— Йеннефер з Венґерберга.

— Крах ан Крайт, ярл Скелліге, — вклонилася вона йому злегка.

Він не вклонився навзаєм. Погано, подумала вона.

Відразу побачив синець, пам’ятку від удару веслом, обличчя його знову напружилося, губи затремтіли, відкривши на мить зуби.

— Той, хто тебе бив, відповість за те.

— Ніхто мене не бив. Я на сходах спіткнулася.

Він уважно глянув на неї, стенув плечима.

— Як не хочеш скаржитися, то твоя воля. Я не маю часу вести слідство. А тепер послухай, що я маю тобі сказати. Уважно, бо то будуть єдині слова, які я до тебе скажу.

— Слухаю.

— Завтра тебе посадять на драккар і відвезуть до Новіграда. Там тебе передадуть владі міста, а пізніше — владі темерійській або реданській, хто перший зголоситься. А я знаю, що й перші, й другі однаково сильно тебе хочуть.

— То все?

— Майже. Тільки поясню тобі, що треба. Дуже часто бувало, що Скелліге надавали притулок тим, кого переслідував закон. На Островах не бракує ні можливості, ні оказії, аби спокутувати провину важкою працею, мужністю, жертовністю, кров’ю. Але не у твоєму випадку, Йеннефер. Тобі притулку я не надам, якщо ти на те розраховувала — прорахувалася. Я таких, як ти, ненавиджу. Ненавиджу людей, які для здобуття влади своєволять, які настільки високо ставлять свої інтереси, які змовляються з ворогом і зраджують тих, кому вони винні не тільки послугами, а й вдячністю. Я ненавиджу тебе, Йеннефер, бо коли ти зі своїми братчиками-бунтівниками підіймала, нацькована Нільфгардом, бунт на Танедді, мої драккари були під Атре, мої хлопці несли допомогу тамтешнім повстанцям. Триста моїх хлопців стало проти двох тисяч Чорних! Мусить бути нагорода за мужність і вірність, мусить бути кара за підлість і зраду! Як я маю нагородити тих, хто загинув? Кенотафами? Написами, різаними на обелісках? Ні! Я нагороджу й віддам почесті полеглим інакше. За кров їхню, яка витекла у дюни Аттре, твоя кров, Йеннефер, потече по ешафоту!

— Я невинна. Я не брала участі у змові Вільгефорца.

— Докази того ти надаси суддям. Я тебе судити не стану.

— Ти мене вже не тільки засудив. Ти мені вже видав вирок.

— Досить балаканини! Я сказав, завтра на світанку попливеш у кайданах до Новіграда, під королівський суд. За справедливою карою. А зараз дай мені слово, що не намагатимешся використовувати магію.

— А якщо не дам?

— Марквард, наш чародій, загинув на Танедді, тепер ми не маємо магіка, який міг би взяти тебе під контроль. Але знай, що ти будеш під безустанним наглядом лучників Скелліге. Якщо ти хоча б рукою підозріло махнеш, то будеш застрілена.

Попередня
-= 115 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!