Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Навіщо, власне, тобі саме той діамант?

— Щоб побудувати «вікно». Чи то телекомунікаційний мегаскоп. Я мушу порозумітися з кількома особами.

— Магічно? На відстані?

— Якби вистачило зійти на верхівку Каер Трольде й голосно волати, я б не морочила тобі голови.

* * *

Дерлися чайки й фульмари, що кружляли над водою. Жахливо пищали червонодзьобі кулики-сороки, що гніздилися на крутих скелях та стінах Гіндарсфьяля, хрипко скреготіли й гелготіли жовтоголові олуші. Чорні чубаті морські баклани слідкували за баркасом, як той пропливав мимо, уважними поглядами своїх зелених, лискучих очей.

— Ота велика скеля, що звішується над водою, — вказав Крах ан Крайт, спершись на релінг, — то Каер Гемдалль, Сторожа Гемдалля. Гемдалль — то наш міфічний герой. Легенда говорить, що, як настане Тедд Дейред, Час Кінця, Час Білого Морозу й Вовчої Завірюхи, Гемдалль стоятиме проти злих сил із країни Морхьогг, примар, демонів і привидів Хаосу. Встане на Мосту-з-Веселки й подує у ріг на знак того, що час братися за зброю і підійматися проти ворога. На Раг-нар-Рог, Останню Битву, яка вирішить, чи западе ніч, чи почнеться світанок.

Баркас спритно перескочив хвилю, випливаючи на спокійніші води затоки, поміж Сторожею Гемдалля й іншою скелею, не менш примхливих форм.

— Ота скеля, що менша, — то Камбі, — пояснив ярл. — У наших міфах ім’я Камбі носить чародійський золотий когут, який співом своїм попередить Гемдалля, що наближається Нагльфар, чарівний драккар, який везе армію темряви: демонів і упирів із Морхьоґґу. Нагльфар збудували з нігтів мерців. Ти не повіриш, Йеннефер, але на Скелліге все ще є люди, які перед похованням зрізають мерцям нігті, аби не надавати примарам Морхьоґґу будівельного матеріалу.

— Повірю. Я знаю силу легенд.

Фіорд трохи прикрив їх від вітру, залопотіло вітрило.

— Дуйте у ріг, — наказав екіпажу Крах. — Ми причалюємо до берега, треба дати знати набожним пані, що прибуваємо у гості.

* * *

Будівля, що стояла на верху високих кам’яних сходів, виглядала наче гігантський їжак — настільки обросла вона мохом, плющем та кущами. На даху її, як зауважила Йеннефер, росли не тільки кущі, а й маленькі деревця.

— Ото і є храм, — підтвердив Крах. — Гай, що його оточує, зветься Гіндар, і він також є місцем культу. То звідси береться свята омела, а на Скелліге, як ти знаєш, в омелу убирають усе — й усе декорують, — від колиски новонародженого до могили… будь обережною, східці тут слизькі… Релігія, хе-хе, що сильно поросла мохом… Дозволь, візьму тебе під руку… все ще ті самі парфуми… Йенно…

— Краху. Прошу тебе. Що було — те загуло.

— Вибач. Ходімо.

Перед храмом чекало кілька молодих мовчазних жриць. Ярл приязно привітався з ними, висловив бажання говорити з їхньою головною, яку він називав Модроною Сіґрдріфою. Увійшли усередину, де стовпи світла, що били з високих вітражів, освітлювали все навкруги. Один із таких стовпів освітлював олтар.

— На сто морських дияволів, — буркнув Крах ан Крайт. — Я й забув, який він великий, той Брісінґамен. З дитинства тут не був… За те, хіба, можна було б купити чи не всі верфі у Цідарісі. Разом із працівниками й річною продукцією.

Ярл перебільшував. Але не занадто сильно.

Над скромним мармуровим олтарем, над фігурами котів і соколів, над кам’яною мискою вотивних дарів висилася статуя Модрони Фрейї, Великої Матері, у її типовому аспекті материнства — жінки у вільних шатах, що видавали занадто підкреслену скульптором вагітність. Із похиленою головою і закритим хустиною обличчям. Над складеними на грудях долонями богині був видний діамант, елемент золотого намиста. Діамант був трохи блакитним за забарвленням. Найчистішої води. Великий.

На око якихось сто п’ятдесят карат.

— Його навіть не було б потреби гранити, — прошепотіла Йеннефер. — Він має розеткову огранку, точнісінько таку, якої я потребую. Акуратні фасетки для дефракції світла…

— Чи то — нам пощастило.

— Сумніваюся. За мить з’являться жриці, і я, як безбожниця, буду вилаяна й викинута звідси підсрачниками.

— Ти не перебільшуєш?

— Анітрохи.

— Вітаю, ярле, у храмі Матері. Вітаю і тебе, шановна Йеннефер з Венґерберга.

Крах ан Крайт уклонився.

— Слався, святоблива мати Сіґрдріфо.

Жриця була високою, майже такою, як Крах, — а те значило, що за Йеннефер вона вища на голову. Мала світле волосся й очі, видовжене, не дуже гарне й не дуже жіноче обличчя.

Десь я вже її бачила, подумалося Йеннефер. Зовсім недавно. Де?

— На сходах Каер Трольде, що вели до порту, — із посмішкою нагадала жриця. — Коли драккари пливли з дрейфу. Я стояла над тобою, коли ти надавала допомогу вагітній жінці, яка вже почала народжувати. На колінах, не зважаючи на сукню у бруді — сукню із дуже коштовного камлоту. Я те бачила. Й ніколи вже не повірю розповідям про черствих і розважливих чародійок.

Попередня
-= 118 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!