Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Завжди можеш його відчувати?

— Ні. Не завжди. Має він якийсь магічний захист. Відчуваю його тільки дуже зблизька, і то не кожного разу. Тому тре’ прикидатися, бо невідомо, чи не криється він якраз поблизу.

— Аби його не сполохати, — процідив Пугач. — Аби не сполохати… Я хочу його живцем спіймати, Сельборн. Що пропонуєш?

— Упіймаємо його на вареника.

— На вареника?

— Тихіше, пане коронере.

— Але… Ах, не важливо. Добре. Даю тобі повну свободу дій.

— Завтра зробіть так, аби ми стали на постій у якомусь селі, у хаті. А решту я вже влаштую. А тепер для видимості вилайте мене суворо, а я піду собі.

— Нічого мені тебе лаяти, — посміхнувся він до неї очима і легенько підморгнув, прибираючи разом із тим виразу обличчя суворого командира. — Бо я задоволений тобою, пані Сельборн.

Сказав «пані». Пані Сельборн. Наче до офіцера.

Знову підморгнув.

— Ні! — сказав і махнув рукою, пречудово граючи свою роль. — У проханні відмовляю! Кроком руш!

— Слухаюся, пане коронере!

* * *

Наступного дня, пізно після полудня, Скеллен наказав стати табором у селі над річкою Лете. Село було багате, оточене гостроколом, заїжджали в нього через елегантні ворота зі свіжих соснових колод. Село звалося Говорог — а бралася та назва від малої кам’яної каплички, у якій стояла солом’яна лялечка, що зображувала єдинорога.

Я пам’ятаю, згадувала Кенна, як ми реготали з того солом’яного божка, а солтис із поважною міною пояснював, що святий говорог, який селом опікувався, роки тому був золотим, тоді срібним, був мідяним, було його кілька версій кістяних і кілька зі шляхетного дерева. Але всіх їх грабували й крали. Здалеку приїздили, аби пограбувати чи вкрасти. Тільки як говорог став солом’яним, настав спокій.

Розташувалися ми у селі обозом. Скеллен, як і було умовлено, зайняв світлицю. Після неповної години ми впіймали невидимого шпигуна на вареника. Класичним способом, наче з підручника.

* * *

— Прошу підійти, — голосно наказав Пугач. — Прошу підійти й глянути на один документ… Стривайте! Чи всі вже? Щоб мені двічі не пояснювати.

Оль Гарсгайм, який власне надпив з дійниці трохи розведеної кисляком сметани, облизав губи від сметанкових вусів, відставив посудину, роззирнувся, порахував. Дакр Сіліфант, Берт Брігден, Нератін Чека, Тіль Ехрад, Йоанна Сельборн…

— Немає Дуффіцея.

— Позвати.

— Кріль! Дуффі Кріль! До командира на нараду! Щодо важних наказів! Бігом!

Дуффіцій Кріль, задиханий, забіг до хати.

— Усі, пане коронере, — доповів Оль Гарсгайм.

— Залиште вікно відчиненим. Смердить тут часником так, що здохнути можна. Двері також відчиніть, зробіть протяг.

Брігден і Кріль слухняно відчинили двері й вікно. А Кенна вчергове ствердила, що з Пугача міг би вийти по-справжньому чудовий актор.

— Панове, прошу підійти! Я отримав від імператора оцей ось документ, таємний і незвичайно важливий. Прошу уваги…

— Зараз! — крикнула Кенна, висилаючи сильний направлений імпульс, який за своєю дією на відчуття був близьким до удару блискавки.

Оль Гарсгайм і Декр Сіліфант підхопили дійниці й одночасно хлюпнули сметаною у вказаному Кенною напрямку. Тіль Ехрад розмашисто сипонув зі схованого під столом ковша борошна. На підлозі кімнати матеріалізувався сметанно-борошняний абрис, спершу безформний. Але Берт Брігден був напоготові. Безпомилково оцінивши, де має бути голова вареника, з усіх сил дзенькнув об ту голову чавунною пательнею.

Потім усі кинулися на обліпленого сметаною і борошном шпигуна, здерли в нього з голови шапку-невидимку, схопили за руки й ноги. Перекинувши стіл ніжками догори, прикрутили до них кінцівки впійманого. Стягнули з нього чоботи й онучі, одну з онуч сунули у розкритий до крику рот.

Аби увінчати справу, Дуффіцей Кріль з розмаху копнув упійманого під ребра, а інші із задоволенням дивилися, як у вдареного вирячуються очі.

— Чудова робота, — оцінив Пугач, який весь цей — небувало короткий — час не рухався, стоячи зі схрещеними на грудях руками.

— Браво. Дякую. Передусім тобі, пані Сельборн.

Зараза, подумала Кенна. Як так далі піде, я і справді готова стати офіцером.

— Пане Брігдене, — холодно сказав Стефан Скеллен, ставши над розіп’ятим між ніжками столу бранцем, — прошу покласти залізо на вугілля. Пане Ехраде, прошу пильнувати, аби поблизу хати не крутилися діти.

Він нахилився і зазирнув упійманому в очі.

— Давно ти не показувався, Ріенсе, — сказав. — Я вже почав перейматися, чи не сталося з тобою якесь нещастя.

Попередня
-= 134 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!