Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Ну напевне.

Кенна, яка все ще намагалася читати у його думках, аж скривилася, піймавши хвилю розпачливої, безсилої люті. У мозку Ріенса знову щось тріснуло, якась чергова перегородка. Зі страху він скаже щось, подумала Кенна, що мав намір притримати до кінця, як козирну карту, туза, яким він міг би перебити інші тузи на останній, вирішальній роздачі за найвищу ставку. А зараз, від звичайного обридливого страху перед болем, викине того туза на шістку.

Раптом щось тріснуло і в її голові, відчула вона у скронях спочатку гаряче, а тоді холод.

І вже знала, знала приховану думку Ріенса.

Боги, подумала. Ото я встрягла у проблеми…

— Скажу! — завив чародій, червоніючи й впиваючись вибалушеними очима в обличчя коронера. — Я скажу тоді, Скеллене, щось насправді важливе. Ваттьє де Рідо…

Кенна раптом почула іншу чужу думку. Побачила, як Нератін Чека з рукою на кинджалі сунеться до дверей.

Застукотіли чоботи, до світлиці увірвався Бореас Мун.

— Пане коронере! Швидко, пане коронере! Приїхали… Ви не повірите хто!

Скеллен жестом стримав Брігдена, який уже нахилявся із залізом до п’яток шпигуна.

— Треба тобі у лотерею грати, Ріенсе, — сказав, дивлячись у вікно. — У житті не зустрічав я нікого, хто мав би такий фарт.

У вікно було видно збіговисько, а усередині збіговиська пару на конях. Кенна відразу знала, хто то. Знала, ким є худий гігант із блідими риб’ячими очима, що їхав на рослому гнідку.

І хто та попелястоволоса дівчина на чудовій вороній кобилі. Зі зв’язаними руками й ланцюгом на шиї. Із синцем на напухлій щоці.

* * *

Висогота повернувся до хати у поганому настрої, пригноблений, мовчазний, злий навіть. Призвела до того розмова із селянином, який приплив човном за шкірами. Може, востаннє до весни, сказав селянин. Погода день за днем псується, мжичка й вітер такі, що страх на воду випливати. Ранками на калюжах лід, того й дивися — почне сніжити, тоді човен ховай до сараю, витягай санчата. Але на Переплут навіть із санчатами не можна, тут проталина на проталині буде…

Хлоп мав рацію. Під вечір захмарилося, із темно-синього неба посипалися білі кришталики. Поривчастий східний вітер поклав сухий очерет, білими баранцями загуляв поверхнею заплави. Стало пронизливо, болісно холодно.

Післязавтра, подумав Висогота, свято Саовін. Згідно з ельфійським календарем, за три дні буде вже новий рік. Згідно з календарем людей, до нового року треба почекати ще два місяці.

Кельпі, ворона кобила Цірі, тупала й пирхала у сараї.

Коли він увійшов до хати, застав Цірі, як та рилася у скринях. Дозволив їй те, навіть заохочував. По-перше, було це цілком нове зайняття — після їзди на Кельпі й гортання книжок. По-друге, у скринях було чимало речей його дочок, а дівчині потрібен був тепліший одяг. Кілька змін одягу, бо у холоді й вологості минули б довгі дні, поки випране шмаття нарешті висохло.

Цірі вибирала, приміряла, відкидала, відкладала. Висогота сидів за столом. З’їв дві варені картоплі й куряче крильце. Мовчав.

— Добра робота. — Вона показала йому річ, яку він не бачив уже роки й навіть забув, що вона в нього є. — Також належали твоїй дочці? Любила вона їздити?

— Любила. Дочекатися не могла зими.

— Я можу взяти?

— Бери, що захочеш, — стенув він плечима. — Я з того не маю жодної користі. Якщо вони тобі згодяться і якщо чоботи пасують… Але ти що ж, пакуєшся, Цірі? Готуєшся до від’їзду?

Вона увіткнула погляд у купу одягу.

— Так, Висогото, — сказала після хвилинного мовчання. — Так я вирішила. Бо бач… Немає часу, щоб його втрачати.

— Твої сни.

— Так, — призналася вона за мить. — Я бачила у снах дуже неладні речі. Я не впевнена, чи воно вже мало місце, чи тільки станеться. Не маю поняття, чи зумію я запобігти… Але я мушу їхати. Бачиш, свого часу я ображалася на близьких, що вони не прийшли мені на допомогу. Що залишили на ласку долі… А зараз я думаю, що то хіба вони потребують моєї допомоги. Я мушу їхати.

— Іде зима.

— Власне, тому я і мушу їхати. Якщо я залишуся, то застрягну тут до самої весни… Аж до весни буду гризти себе за бездіяльність і невпевненість, пригноблена кошмарами. Я мушу їхати, їхати зараз, спробувати знайти ту Вежу Ластівки. Той телепорт. Ти сам вирахував, що до озера — п’ятнадцять днів дороги. Я була б на місті у листопадову повню…

— Ти не можеш зараз покидати криївку, — сказав він із трудом. — Зараз ні. Вони схоплять тебе, Цірі… Твої переслідувачі… дуже близько. Ти не можеш зараз…

Вона кинула на підлогу блузку, стала, наче підкинута пружиною.

Попередня
-= 136 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!