Слава ЗСУ!

Реф вилаявся, Кейлі засміявся. Ґіселер байдуже махнув рукою.

— Ну що ж. Як треба, то заплатиться йому за його голки та фарби. Пурпурова стріла, кажеш? Запам’ятаємо. Якщо до ранку сюди ще якісь зі стрілами під’їдуть, не буде їм кривди.

— Маєте намір тут до ранку стирчати? — трохи навмисне здивувався Готспорн. — Безрозсудно, Щури. Ризиковано й небезпечно!

— Як-як?

— Ризиковано й небезпечно.

Ґіселер стенув плечима, Іскра пирхнула й вишмаркалася на підлогу. Реф, Кейлі й Фалька дивилися на купця так, наче він оце тільки заявив їм, що сонце занурилося у річку й треба швидко його виловити, бо раки общипають. Готспорн зрозумів, що оце зараз він волав до розуму шалених шмаркачів. Що застерігав від ризику й небезпеки фанфаронів, повних дурної бравурності, — тих, кому поняття ці цілком чужі.

— Погоня за вами йде, Щури.

— Ну й що з того?

Готспорн зітхнув.

Розмову перервала Містле, яка підійшла до них, не завдаючи собі клопоту вдягнутися. Поставила ногу на лавку й, крутячи стегнами, продемонструвала всім справу рук майстра Альмавери: кармазинову троянду на зеленому стеблі із двома листками, розміщену на стегні — одразу біля пахвини.

— Га? — запитала, стаючи руки в боки. Її браслети, що сягали майже ліктів, блиснули діамантово. — Що скажете?

— Краса, — пирхнув Кейлі, відгортаючи з чола волосся.

Готспорн помітив, що Щур носив сережки у проколотих вушних раковинах. Без сумніву, скоро сережки такі стануть — як і набита металом шкіра — модними серед золотої молоді у Турні й у всьому Гесо.

— Твоя черга, Фалько, — сказала Містле. — Що накажеш собі виколоти?

Фалька торкнулася її стегна й придивилася до татуювання. Зблизька. Містле ласкаво скуйовдила її попелясте волосся. Фалька захихотіла й без жодних церемоній почала роздягатися.

— Хочу таку саму троянду, — заявила. — На тому самому місці, що й у тебе, кохана.

* * *

— Але ж і мишей у тебе, Висогото. — Цірі перервала оповістку, дивлячись на підлогу, де у колі від кинутого каганцем світла юрмився справжній мишачий парад. Можна було собі тільки уявити, що там діялося поза колом, у темряві. — Придався б тобі кіт. Або краще — два коти.

— Гризуни, — кахикнув пустельник, — лізуть до халупи, бо зима йде. А кота я мав. Але той, безчесна тварина, кудись гайнув, згинув.

— Певно загриз його лис або куниця.

— Не бачила ти того кота, Цірі. Якщо його й загризли, то дракон. Не менше.

— Отакий був? Ха, шкода. Він би тим мишам не дозволив у мене по ліжку лазити. Шкода.

— Шкода. Але я думаю, що він повернеться. Коти завжди повертаються.

— Докину до вогню. Холодно.

— Холодно. Диявольськи холодні зараз ночі… А це ж навіть не середина жовтня… Розповідай далі, Цірі.

Цірі мить сиділа нерухомо, задивившись у вогнище. Вогонь на підкинутих дровах ожив, затріщав, загудів, кинув на знівечене обличчя дівчини золотий блиск і рухливі тіні.

— Розповідай.

* * *

Майстер Альмавера наколював, а Цірі відчувала, як сльози витискаються у неї з кутиків очей. Хоча вона завбачливо задурила себе перед процедурою вином і білим порошком, біль був нестерпний. Вона стискала зуби, аби не застогнати. Але не стогнала й, зрозуміло, вдавала, що не звертає уваги на голки, а сам біль зневажає. Намагалася, наче нічого не сталося, брати участь у розмові, яку Щури вели з Готспорном, людиною, яка намагалася вдавати купця, але яка — окрім того факту, що жила з торговців, — із торговцями нічого спільного не мала.

— Чорні хмари скупчилися над вашими головами, — говорив Готспорн, проводячи по обличчях Щурів темними очима. — Мало того, що на вас полює префект з Амарілло, мало того, що Варнхагени, мало того, що барон Касадей…

— Отой? — скривився Ґіселер. — Префекта й Варнхагенів я розумію, але з чого б то якийсь там Касадей так щодо нас затятий?

— Заскавчав вовк по-баранячому, — усміхнувся Готспорн, — та ще й жалібно, бе-бе, ніхто мене не любить, ніхто мене не розуміє, куди не піду, камінням кидають, «геть!» кричать, за що так, за що така кривда й несправедливість? Дочка барона Касадея, дорогенькі мої Щури, після пригоди над річкою Плішкою до сьогодні хворіє, у гарячці лежить…

— Аааа, — пригадав собі Ґіселер. — Карета із четвіркою тарантових[3]! То та панна?

— Та. Зараз, як я й мовив, хворіє, ночами прокидається із криком, пана Кейлі згадує… Але особливо панну Фальку. І брошку, пам’ять за матусею-небіжчицею, яку ту брошку панна Фалька насильно із сукні її здерла. Повторюючи при тому всякі різні слова.

---

  3 Тарантовий — чорно-білої масті.