Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Чого пан Скеллен сказати мені не схотів, — скривив губи мисливець за нагородами. — А наказав просто уконтропупити, кілька разів про те говорив. Забити на місці й без жалю! Як же це, пане Скеллене? Забити королеву? Майбутню наречену свого імператора? Із якою, якщо слухам вірити, імператор от-от на рушника стане, а тоді буде велика амністія?

Проголошуючи ту промову, Бонгарт свердлив Скеллена поглядом. Але імператорський коронер очей не відводив.

— От, — продовжив мисливець за нагородами, — виходить: проблема. Тоді ж я, хоча із жалем, але від своїх планів відносно цієї відьмачки-княжни відмовився. Тоді я і привіз усю ту проблему сюди, до пана Скеллена. Аби погомоніти, прикинути… Бо та проблема — вона трішечки наче завелика як на одного Бонгарта…

— Дуже вірний висновок, — скреготливо промовило щось із-за пазухи Ріенса. — Дуже вірний висновок, пане Бонгарте. Те, що ви впіймали, панове, трохи забагато для вас обох. На ваше щастя, ви маєте ще й мене.

— Що воно? — Скеллен скочив з крісла. — Що воно, дідько, таке?

— Мій майстер, чародій Вільгефорц, — Ріенс вийняв з-за пазухи маленьку срібну коробочку. — Вірніше, голос мого майстра. Який доноситься з оцього ось магічного пристрою, яке зветься ксеноглосом.

— Вітаю всіх панів, — сказала коробочка. — Шкода, що я можу тільки чути вас, але телепроекцію чи телепортацію мені заважають важливі справи.

— Цього, суча лапа, ще нам бракувало, — гарикнув Пугач. — Але можна було здогадатися. Ріенс занадто дурний, аби діяти самому й на власну руку. Міг я і здогадатися, що ти весь час таїшся десь у тінях, Вільгефорц. Як старий пузатий павук, сидиш у темряві, очікуючи, як затремтить павутина.

— Що за образне порівняння.

Скеллен пирхнув.

— І не замилюй нам очі, Вільгефорце. Прислуговуєшся Ріенсом і його скринечкою не через навалу занять, а через страх перед армією чародіїв, твоїх давніх друзів по Капітулу, які сканують цілий світ у пошуках слідів магії із твоїм алгоритмом. Якби ти спробував телепортацію, вони б відслідкували тебе за три миті.

— Що за пречудове знання.

— Ми не були представлені. — Бонгарт досить театрально схилився перед срібною коробочкою. — Але ж то по вашому дорученню і за вашим уповноваженням, пане чорнокнижнику, мосць Ріенс обіцяє дівчині муки? Я не помилився? Клянуся, із кожною миттю та дівчина стає важливішою. Усім вона, як виявляється, потрібна.

— Ми не були представлені, — сказав зі скринечки Вільгефорц. — Але я вас знаю, Лео Бонгарте, і ви б здивувалися, наскільки добре. А дівчина і справді є важливою. Усе ж це Левеня із Цінтри, Старша Кров. Згідно із провіщеннями Ітліни, у майбутньому її потомки будуть панувати над світом.

— Для цього вона вам так потрібна?

— Мені потрібна тільки її плацента. Матка. Коли я витягну з неї плаценту, решту можете собі забрати. Що це я там чую, якісь пирхання? Якісь повні відрази зітхання і сопіння? Чиї? Бонгарта, який ту дівчину щодня катує різноманітними способами, фізично й психічно? Стефана Скеллена, який за наказом зрадників і змовників хоче дівчину вбити? Га?

* * *

Я їх підслуховувала, пригадала Кенна, лежачи на нарах із долонями, закинутими під потилицю. Стояла за рогом і прислухалася. І волосся в мене ставало дибки. Бо тепер я зрозуміла розмір проблем, у які я потрапила.

* * *

— Так-так, — пролунало з ксеноглосу, — ти зрадив свого імператора, Скеллене. Без вагання, за першої ж нагоди.

Пугач легковажно пирхнув.

— Звинувачення у зраді з вуст такого суперзрадника, як ти, Вільгефорце, — це насправді велика справа. Я відчував би себе втішеним. Якби від того не віддавало дешевим базарним фокусом.

— Я тебе не у зраді звинувачую, Скеллене, я сміюся з твоєї наївності та недолугості у цій зраді. Бо заради кого ти зраджуєш свого володаря? Заради Ардала еп Даги і де Ветта, княжат, вражених у свою хворобливу гординю, зневажених тим, що їхніх донечок імператор відкинув, плануючи шлюб із цінтрійкою. А вони розраховували, що це з їхніх родів розпочнеться нова династія, що то їхні роди будуть в Імперії першими, що скоро виростуть вони навіть над троном! Емгир одним рухом позбавив їх цієї надії, а вони тоді вирішили змінити течію історії. До збройного рокошу ще не готові, але ж можна вбити дівчину, яку Емгир поставив вище за їхніх дочок. Зрозуміло, що власних аристократичних ручок бруднити вони не бажають, тож знайшли найманого розбійника, Стефана Скеллена, який страждає від надмірних амбіцій. Як воно було, Скеллене? Не хочеш нам розповісти?

— Навіщо? — крикнув Пугач. — І кому? Адже ти зазвичай і так усе знаєш, великий маже! Ріенс зазвичай і так не знає нічого, а Бонгарту немає до цього справи…

Попередня
-= 141 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!