Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Нератіне.

— Ти почула мої думки. Там, у світлиці. Знаєш, про що я думав. Тож знаєш, хто я такий.

— Послухай, Нератіне…

— Ні. То ти послухай, Йоанно Сельборн. Стефан Скеллен зраджує країну й імператора. Він змовник. Усі, хто тримається з ним, закінчать на ешафоті. Будуть розірвані кіньми на площі Тисячоліття.

— Я нічого не знаю, Нератіне. Я виконую накази… Чого ти від мене хочеш? Я служу коронеру… А кому служиш ти?

— Імперії. Пану де Рідо.

— Чого ти від мене хочеш?

— Аби ти показала розум.

— Іди геть. Я не зраджу тебе, не скажу… Але прошу, йди. Я не можу, Нератіне. Я проста жінка. То не на мою голову…

* * *

Не знаю, що робити. Скеллен говорив: «пані Сельборн». Як до офіцера. Кому я служу? Йому? Імператору? Імперії?

А звідки мені те знати?

Кенна відштовхнулася спиною від кута хати, помахом прута й грізним бурчанням відігнала сільських дітлахів, що з цікавістю приглядалися до Фальки, яка сиділа під стовпом.

Йой, у добрячі проблеми я впакувалася. Йой, запахло у повітрі мотузкою і петлею. І кінським гівном на площі Тисячоліття.

Не знаю, чим воно скінчиться, подумала Кенна. Але я мушу в неї увійти. У ту Фальку. Хоча б на мить почути її думки. Дізнатися те, що й вона.

Зрозуміти.

* * *

— Вона наблизилася, — сказала Цірі, погладжуючи кота. — Була високою, доглянутою, надто відмінною від решти тієї зграї… Навіть на свій спосіб красивою. І викликала вона повагу. Ті двоє, які мене пильнували, вульгарні простаки, перестали навіть матюкатися, як вона підійшла.

Висогота мовчав.

— А вона, — продовжила Цірі, — нахилилася і заглянула мені в очі. Я відразу почула щось… Щось дивне… Щось в мені наче хрупнуло, ззаду голови, заболіло. Зашуміло у вухах. В очах на мить зробилося дуже яскраво… Щось у мене увійшло, огидне й слизьке… Я це знала. Йеннефер показувала мені у храмі… Але тій жінці дозволити те я не хотіла… Тож я просто відіпхнула те щось, чим вона у мені нишпорила, відіпхнула й викинула з себе, з усією силою, на яку спромоглася. А висока жінка вигнулася і захиталася, наче отримала кулаком, зробила два кроки назад… І з носа її полилася кров. З обох ніздрів.

Висогота мовчав.

— А я, — Цірі підвела голову, — зрозуміла, що сталося. Раптом я відчула у собі Силу. Втратила я її там, у пустелі Корат, відреклася від неї. Пізніше не могла черпати, не могла користатися. А вона, та жінка, дала мені Силу, майже увіпхнула зброю в мою руку. То був мій шанс.

* * *

Кенна заточилася і важко всілася на пісок, тремтячи і мацаючи, наче п’яна, землю. Кров лилася з її носа на губи та підборіддя.

— Що воно… — Андрес Віерни скочив на ноги, але раптом обіруч схопився за голову, відкрив рота, з рота вилетів скрегіт. Широко розплющеними очима він вдивлявся у Стігварда, але з носа і вух пірата вже також текла кров, а на очі падав туман. Андреас упав на коліна, дивлячись на Нератіна Чеку, який стояв осторонь і спокійно на те дивився. — Нера… тін… поможи…

Чека навіть не ворухнувся. Дивився на дівчину. Та перевела погляд на нього, і він похитнувся.

— Не треба, — сказав швидко. — Я на твоєму боці. Хочу тобі допомогти. Дай, розріжу тобі мотузку… Тримай ніж, ошийник розріж сама. Я приведу коней.

— Чека… — видавив із передавленої гортані Андрес Віерни. — Ти зрад…

Дівчина вдарила його поглядом, а він упав на Стігварда, що вже лежав непорушно, й згорнувся у позу плоду. Кенна й далі не могла встати. Кров густими краплями крапала їй на груди й живіт.

— Тривога! — закричала раптом Хлоя Штітц, виходячи з-за хат і випускаючи з рук бараняче реберце. — Тривоооога! Сіліфанте! Скеллене! Дівчина тікає!

Цірі була вже у сідлі. У руці мала меч.

— Йааахааа, Кельпі!

— Тривоооога!

Кенна дряпала пісок. Устати не могла. Ноги взагалі її не слухали, були наче дерев’яні. Псіонічка, подумала вона. Я натрапила на суперпсіонічку. Дівчина разів у десять сильніша, ніж я… Добре, що вона мене не вбила… Яким чудом я все ще притомна?

З боку хат бігла вже ціла купа, на чолі Оль Гарсгайм, Берт Брігден і Тіль Ехрад, також на майдан поспішали стражники від воріт, Дакр Сіліфант, Бореас Мун. Цірі розвернулася, крикнула, погнала чвалом у бік річки. Але й звідти вже набігали озброєні люди.

Скеллен і Бонгарт вихопилися зі світлиці. Бонгарт мав у руці меч. Нератін Чека крикнув, наїхав на них конем і обох повалив. Потім просто з сідла кинувся на Бонгарта і придавив того до землі. Ріенс вихопився за поріг і дивився ошаліло.

— Хапати її! — рикнув Скеллен, підіймаючись із землі. — Хапати або вбити!

Попередня
-= 143 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!