Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Дітей би тобі, діду, чаклунками страхати!

— Не накличте їх, пане, у лиху годинку. Бо ще я вам скажу, що найгрізніші відьми — то відьомського стану графині і княжни, о-хо-хо, ті не на мітлах, не на рогачах зі ступами їздять, ні! Ті на чорних котах чвалують!

— Хе-хе-хе!

— То правда! Бо ж на вігілію Саовіну, у ту одну-однісіньку нічку в році, перекидаються коти відьом на чорну як смола кобилу. І біда тому, хто ноччу, як траур чорною стук копит почує й узрить відьму на вороній кобилі. Хто відьму таку перестріне, смерті вже не віджене. Відьма ним закрутить, наче вихор листям, у засвіти понесе!

— Як повернемося — закінчиш! Та добрячу оповістку придумай, діду прохальний, а ще волинку приготуй! Як повернемося, гулянка тут буде! Стануть тут танцювати та панну ковальську доньку обіймати… Що там, Ріспате?

Ріспат Ля Пуан, який вийшов був на ганок, аби полегшити сечовий міхур, повернувся бігцем, а обличчя мав біле, наче сніг. Різко зажестикулював, вказуючи на двері. Не зумів ані слова видавити. І не було потреби. З подвір’я долинуло кінське іржання.

— Ворона кобила, — сказав Фріпп із обличчям, мало не приклеєним до міхура на вікні. — Та сама ворона кобила. То вона.

— Чаклунка?

— Фалька, дурню.

— То її дух! — Ріспат голосно втягував повітря. — Привид! Вона не могла вижити! Померла й привидом повертається! У ніч Саовіну…

— Прийде ніччю, як траур чорною, — забурмотів дід, притискаючи порожній кухоль до черева. — А хто зустрінеться з нею, смерті не позбудеться…

— Зброю, зброю в руки, — гарячково сказав Фріпп. — Швиденько! До дверей з двох боків! Не розумієте? Пощастило нам! Фалька про нас не знає, сюди заїхала, щоби відігрітися, мороз і голод вигнали її з криївки! Просто у наші руки! Пугач і Ріенс золотом нас обсиплють! Зброю в руки…

Рипнули двері.

Дід згорбився над столом, примружився. Погано бачив. Очі мав старі, зіпсовані глаукомою і хронічним кон’юнктивітом. До того ж у корчмі було темнувато і димно. Тож дід ледве бачив худорляву постать, яка вступила у кімнату із сіней, одягнена в кубрак з ондатрових шкурок, у каптурі та шалі, що закривали обличчя. Зате слух дід мав добрий. Чув тихий крик однієї із прислужниць, стукотіння сабо іншої, тихе прокляття корчмаря. Чув скреготіння мечів у піхвах. І тихий, ядучий голос Кипріана Фріппа:

— Упіймали ми тебе, Фалько! Не сподівалася нас тут побачити, га?

— Сподівалася! — почув дід. І затрясся від звуку того голосу.

Побачив рух худої постаті. І почув зітхання переляку. Здушений крик якоїсь із дівок. Не міг бачити, що названа Фалькою дівчина знімає каптур і шаль. Не міг бачити мерзотно знівеченого обличчя. Й очей, помальованих навколо сажею, змішаною зі смальцем так, аби виглядали, як очі демона.

— І я не Фалька, — сказала дівчина.

Дід знову побачив її швидкий, розмазаний рух, як щось пломенисто засяяло у світлі каганців.

— Я Цірі з Каер Морену. Я відьмачка. І я прийшла сюди, аби вбивати.

Дід, який у житті своєму бачив не одну корчемну бійку, мав відпрацьований спосіб уникнути проблем: пірнув під стіл, зіщулився і міцно вчепився у ніжки столу. З тієї позиції щось побачити, зрозуміло, вже не міг. Та й не хотів. Судомно тримався за стіл, а стіл уже їздив по кімнаті разом із іншими меблями, серед стукоту, хряскання і тріску, гепанням важко озутих ніг, проклять, криків, стогону і брязкоту сталі.

Служниця жахливо, без перерви, верещала.

На стіл хтось упав, пересуваючи меблі разом із вчепленим у той дідом, звалився поряд на підлогу. Дід закричав, відчуваючи, як на нього бризкає гаряча кров. Деде Варгас, той, який відразу хотів його виставити — дід упізнав його по латунних ґудзиках на кубраці, — жахливо скрипів, бився, плескав кров’ю, молотив навколо себе руками. Один з безладних ударів попав дідові просто в око. Дід перестав бачити хоча б щось. Крик служниці захлинувся, стих, дівка ковтнула повітря і заверещала знову, підвищуючи тональність.

Хтось із гуркотом ринув на підлогу, знову по свіжовимитій соснині дошок бризнула кров. Дід не дізнався, що тим, хто оце зараз помирав, був Ріспат Ля Пуен, тятий Цірі у шию. Не бачив, як Цірі крутнула оберт перед носом Фріппа і Янновітца, як наче тінь, наче сірий дим, пройшла крізь їхні блоки. Янновітц вивернувся за нею, швидким, м’яким, котячим рухом. Був умілим рубакою. Впевнено ставлячи стопу, ударив довгою, витягнутою примою, цілячись в обличчя дівчини, просто в її паскудний шрам. Мусив попасти.

Не попав.

Закритися не зумів. Вона тяла його у випаді, зблизька, обіруч, через груди й живіт. І відразу відскочила, закрутилася, тікаючи від удару Фріппа, хльоснула зігнутого Янновітца у шию. Янновітц сунувся лобом у стіл. Фріпп перескочив через стіл і труп, ударив розмашисто. Цірі парирувала навскіс, крутнулася у напівпіруеті й коротко рубанула його у бік над стегном. Фріпп заточився, впав на стіл, намагаючись віднайти рівновагу, рефлекторно виставив перед собою руку. Коли сперся нею об стіл, Цірі швидким рухом її відрубала.

Попередня
-= 148 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!