Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Ми знаємо, матінко.

— Війна, страх, убивство і кров, — архіжриця свердлила обох поглядом, — це також послаблення звичаїв, а для деяких іще й занадто сильний афродизіак. Як подіє на вас, шмаркачки, зараз ви не знаєте й знати не можете. Прошу бути з тим обережніше. Якщо вже дійде до чогось, використовуйте протизаплідні засоби. Якщо, не дивлячись на те, якась із вас опиниться у клопотах, тоді тримайтеся подалі від знахарів і повивальних бабок! Шукайте храму, а краще за все — чародійку.

— Ми знаємо, матінко.

— То все. Тепер можете підійти для благословення.

По черзі клала їм долоню на голову, по черзі обіймала й цілувала. Еурнейд шморгнула. Іола Друга просто розревілася. Неннеке, хоча й у неї трохи більше звичайного блищали очі, пирхнула.

— Без сцен, без сцен, — сказала удавано різко й гостро. — Йдете ви на звичайну війну. Звідти повертаються. Беріть манатки, й до побачення.

— До побачення, матінко.

Ішли до храмових воріт швидко, не оглядалися. Вони проводжали їх поглядом — архіжриця Неннеке, чародійка Трісс Мерігольд і писар Ярре.

Той останній наполегливим кахиканням звернув на себе увагу.

— Про що йдеться? — Неннеке скосила на нього очі.

— Їм ти дозволила! — вибухнув гіркотою хлопець. — Їм, дівчатам, ти дозволила вступити до армії! А я? Чому мені не можна? Я й надалі маю перегортати запилені пергаменти, тут, за цими мурами? Я не каліка й не боягуз! То сором для мене: сидіти у храмі, коли навіть дівчата…

— Ті дівчата, — перервала архіжриця, — усе молоде своє життя вчилися лікуванню та зціленню, опіці над хворими й пораненими. Йдуть вони на війну не з патріотизму чи з жадоби пригод, а тому, що там виявиться безліч поранених і хворих. Шмат роботи, вдень і вночі! Ейрнейд й Іола, Мирра, Кат’є, Прюн, Дебора й інші дівчата — то вклад храму в ту війну. Храм, як частина суспільства, сплачує суспільству борг. Дає армії й війні свій вклад — фахових спеціалісток. Ти, Ярре, те розумієш? Спеціалісток! Не м’ясо на бійню!

— Усі вступають до війська! Тільки боягузи залишаються дома!

— Ти говориш дурню, Ярре, — різко промовила Трісс. — Нічого ти не зрозумів.

— Я хочу піти на війну… — Голос хлопця зламався. — Хочу рятувати… Цірі…

— Прошу, — сказала насмішкувато Неннеке. — Мандрівний рицар хоче вирушити на порятунок дами свого серця. На білому коні…

Вона замовкла під поглядом чародійки.

— Зрештою, досить про те, Ярре, — суворо глянула на хлопця. — Я сказала, що не дозволяю! Повертайся до книжок! Навчайся. Твоє майбутнє — то наука. Ходімо, Трісс. Не станемо втрачати часу.

* * *

На розкладеному перед олтарем полотні лежали кістяний гребінь, дешеве колечко, книжка у потертій обкладинці, вицвілий блакитний шарф. Схилена над предметами, стояла на колінах Іола Перша, жриця зі здібностями віщунки.

— Не поспішай, Іоло, — попередила Неннеке, яка стояла поряд. — Концентруйся потроху. Ми не бажаємо блискучого пророцтва, не бажаємо загадки із тисячею рішень. Ми хочемо картинки. Ясної картинки. Візьми ауру з цих предметів, вони належали Цірі, Цірі їх торкалася. Візьми ауру. Потроху. Немає необхідності у поспіху.

Назовні вив вихор і клубочилася заметіль. Дахи й подвір’я швидко вкривав сніг.

Був дев’ятнадцятий день листопада. Повня.

— Я готова, матінко, — сказала своїм мелодійним голосом Іола Перша.

— Починай.

— Одну хвилинку! — Трісс підвелася з лавки, наче її хто пружиною штовхнув, скинула з плечей шиншилове хутро. — Одну хвилинку, Неннеке. Я хочу увійти у транс разом із нею.

— Це небезпечно.

— Знаю. Але я хочу бачити. На власні очі. Я винна їй це. Цірі… Я ту дівчину люблю, наче молодшу сестру. У Кедвені вона врятувала мені життя, сама ризикуючи головою…

Голос чародійки раптом зламався.

— Зовсім як Ярре, — покрутила головою архіжриця. — Бігти на порятунок, наосліп, карколомно, не знаючи, куди й навіщо. Але ж Ярре наївний хлопчак, а ти зріла й начебто мудра магічка. Ти повинна б знати, що, входячи у транс, ти Цірі не допоможеш. А собі можеш нашкодити.

— Я хочу увійти у транс разом із Іолою, — повторила Трісс, кусаючи губи. — Дозволь мені, Неннеке. Зрештою, чим я ризикую? Нападом епілепсії? Навіть якщо так станеться, ти мене витягнеш.

— Ризикуєш, — повільно сказала Неннеке, — побачити те, чого бачити ти не повинна.

Гора, подумала з ляком Трісс, гора Содден. Там, де я колись померла. На якій мене поховали й вирізьбили моє ім’я на надгробному обеліску. Гора й могила, яка колись про мене згадає.

Я те знаю. Вже колись мені те пророкували.

— Я вже прийняла рішення, — сказала вона прохолодно й зарозуміло, встаючи й обіруч відкидаючи за спину своє чарівне волосся. — Починаємо.

Попередня
-= 150 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!