Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Неннеке стала навколішки, сперлась лобом на складені разом руки.

— Починаймо, — сказала тихо. — Приготуйся, Іоло. Стань біля мене навколішки, Трісс. Візьми Іолу за руку.

Назовні була ніч. Вила хурделиця, сипало снігом.

* * *

На Півдні, ген за горами Амелл, у Метінні, у країні, що звалася Стоозер’я, у місцині, віддаленій від міста Елландер і храму Мелітеле на п’ятсот миль по прямій, для ворона, кошмарний сон раптом примусив прокинутися рибалку Госту. Прокинувшись, Госта ніяк не міг пригадати змісту сну, але дивний неспокій довго не дозволяв йому заснути.

* * *

Будь-який рибалка, який розуміється на своєму ремеслі, знає, що як ловити окуня, то лише по першому льоді.

Цьогорічна зима, хоча несподівано рання, плела витівки, а примхливою була, наче вродлива дівчина перед залицяльниками. Першим морозом та завірюхою заскочила зненацька, наче розбійник із засідки, на початку листопада, відразу після Саовіну, тоді, коли ніхто ще снігів і морозів не сподівався, а роботи було ще повно. Вже десь у середині листопада озера затягнуло тонесенькою скляною плівкою, яка, здавалося, ось-ось уже втримає тягар людини, коли зима-примхливиця раптом відступила — повернулася осінь, линув дощ, а розмитий ним лід зламав, запхав під береги й розтопив теплий південний вітер. Що за дідько? дивувалися селяни. Бути зимі чи не бути?

І три дні не минули, як зима повернулася. Цього разу відбулося без снігу, без заметілі, зате мороз стиснув, наче коваль щипцями. Аж затріскотіло. Краї дахів, з яких усе крапала вода, за одну ніч вишкірилися гострими зубами бурульок, а впіймані зненацька качки мало не примерзли до качиних ставочків.

А озера Міль Трахту зітхнули й одяглися у лід.

Госта перечекав іще день, для впевненості, потім стягнув з горища скриньку з ременем для носіння через плече, де мав він рибальське знаряддя.

Добряче напхав черевики соломою, вдягнув кожуха, узяв плішню, лантух та поспішив на озеро.

Відомо, що на окуня краще за все йти по першому льоду.

Лід був міцний. Трохи угинався під людиною, трохи потріскував, але тримав. Госта дійшов до плеса, вибив плішнею ополонку, всівся на скриньці, розмотав линь з кінського волосу, прив’язаний до короткого модринового пруту, причепив олов’яну рибку з гачком, запустив під воду. Перший окунь, у півліктя, цапнув принаду ще раніше, ніж та опустилася, і напнув линь.

Не минуло й години, а навколо ополонки лежало більше півсотні зелених смугастих рибин із червоними, наче кров, плавниками. Госта мав більше окунів, ніж потребував, але рибацька ейфорія не дозволяла йому облишити лови. Рибу, врешті-решт, він завжди міг роздати сусідам.

Почув протягле форкання.

Підвів голову від ополонки. На березі озера стояв красивий чорний кінь, з ніздрів його фуркала пара. Вершник у хутрі з ондатр мав обличчя, замотане шаллю.

Госта проковтнув слину. Для втечі було запізно. Втім, у душі він розраховував на те, що вершник не наважиться виїхати конем на тонкий лід.

Усе ще машинально ворушив вудкою, черговий окунь рвонув линь. Рибак витягнув його, відчепив, кинув на лід. Кутиком ока бачив, як вершник зіскакує з сідла, закидає віжки на безлистий кущ і йде до нього, обережно крокуючи по слизькому покритті. Окунь бився на льоду, напружував колючий плавник, роздував зябра. Госта встав, схилився за плішнею, що у разі потреби могла б служити і зброєю.

— Не бійся.

То була дівчина. Тепер, коли вона зняла шаль з обличчя, він побачив його, знівечене паскудним шрамом. За спиною вона мала меч, він бачив руків’я красивої роботи, що вистромлялося з-за плеча.

— Не зроблю тобі нічого поганого, — сказала вона тихо. — Хочу лише про дорогу розпитати.

Та авжеж, подумалося Гості. Отакої. Оце зараз, у зиму. У мороз. Хто зараз подорожує? Розбійник лише. Або вигнанець.

— Цей край, це ж Міль Трахта?

— Та так… — буркнув він, дивлячись у чорну воду в ополонці. — Міль Трахта. Але ми говоримо: Стоозер’я.

— А озеро Тарн Міра? Знаєш про таке?

— Усі знають. — Він глянув на дівчину, наляканий. — Хоча ми тута його Відхланню звемо. Прокляте озеро. Жахлива глибина… Світязанки тамой живуть, людиська топлять. І примари мешкають у старожитніх проклятих руїнах.

Бачив, як заблищали її зелені очі.

— А там є руїни? Може, вежа?

— Яка там вежа, — не зумів він стримати пирхання. — Камінь на камені, каменем привалений, травою зарослий. Купа руїн…

Окунь перестав підскакувати, лежав, ворушачи зябрами, серед своєї кольорової смугастої братії. Дівчина дивилася на нього замислено.

Попередня
-= 151 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!