Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Смерть на льоду, — промовила, — має у собі щось чаруюче.

— Га?

— Як далеко до того озера з руїнами? Куди їхати?

Він сказав. Показав. Навіть видряпав на льоду гострим кінцем плішні. Вона кивала, запам’ятовуючи. Кобила на березі била копитами об замерзлу землю, форкала, валила парою з ніздрів.

* * *

Він дивився, як вона віддаляється вздовж західного берега озера, як чвалує краєм прірви, на тлі безлистих вільх і берез, через чарівний, казковий ліс, декорований морозом у білий глазур інею. Ворона кобила бігла з невимовною красою, швидко, але й легко водночас, було ледь чути удари копит об змерзлий ґрунт, сріблястий сніжок ледь злітав із зачеплених гілок. Наче крізь той глазурований і застиглий на морозі ліс біг не звичайний, а казковий кінь, кінь-примара.

А може, воно й було примарою?

Демон на коні-марі, демон, який прибрав постать дівчини з великими зеленими очима й знівеченим обличчям?

Хто, як не демон, подорожує взимку? Розпитує дорогу до проклятих руїн?

Коли вона від’їхала, Госта швиденько зібрав свій рибальський крам. Додому йшов лісом. Накинув дороги, але розум та інстинкт застерігали, аби не йти просікою, не залишатися на виду. Дівчина, підказував розум, попри усі можливості, примарою не була, була людиною. Ворона кобила була не марою, а просто конем. А за тими, що верхи наодинці через пустинь, та ще й взимку, часто-густо йде погоня.

Годиною пізніше просікою пройшла галопом погоня. Чотирнадцятеро коней.

* * *

Ріенс іще раз тряхнув срібною коробочкою, вилаявся, із люттю вдарив у луку сідла. Але ксеноглос мовчав. Наче проклятий.

— Магічне гівно, — холодно прокоментував Бонгарт. — Зіпсувався він, базарний фокус-покус.

— Або Вільгефорц демонструє нам, наскільки ми йому важливі, — додав Стефан Скеллен.

Ріенс підвів голову, глянув на них обох.

— Дякуючи цьому базарному фокусу-покусу, — заявив ядуче, — ми взяли слід і вже його не загубимо. Дякуючи пану Вільгефорцу ми знаємо, куди дівчина прямує. Знаємо, куди ми їдемо і що маємо вчинити. Я вважаю, що це немало. У порівнянні з вашими успіхами ще місяць тому.

— Не балакай забагато. Гей, Бореасе? Що каже слід?

Бореас Мун випростувався, розкашлявся.

— Була тут за годину перед нами. Коли може, намагається гнати швидко. Але то непрості терени. Навіть на тій своїй небувалій кобилі випереджає нас не більше, ніж на п’ять-шість миль.

— Тож вона все ж таки пхається межі ці озера, — пробурмотів Скеллен. — Вільгефорц був правий. А я йому не вірив…

— Як і я, — признався Бонгарт. — Але тільки до тієї миті, коли вчора селюки підтвердили, що над озером Тарн Міра і справді є якась магічна будівля.

Коні форкали, пирхали з ніздрів парою. Пугач кинув оком через ліве плече, на Йоанну Сельборн. Уже кілька днів не подобався йому вираз обличчя телепатки. Робиться вона нервовою, подумав. Ця погоня усіх нас змучила, фізично й психічно. Час уже нам те закінчувати. Саме час.

Холодні дрижаки пройшли йому по спині. Він згадав сон, який навідав його минулої ночі.

— Добре! — обтрусився. — Досить медитацій. По конях!

* * *

Бореас Мун перевісився у сідлі, видивляючись слід. Було непросто. Землю скувало до дзвону, намертво, сніжок, який швидко здмухував вітер, утримувався лише у борознах і розпадинах. Саме у них Бореас відшукував відбитки підків вороної кобили. Мусив залишатися пильним, аби не загубити сліду, особливо зараз, коли магічний голос, що долинав зі сріблястої коробочки, замовк і перестав надавати поради і вказівки.

Був він нелюдськи змучений. І занепокоєний. Вони переслідували дівчину вже біля трьох тижнів, від Саовіну, від різанини у Дун Даре. Майже три тижні у кульбаці, весь час у погоні. Й усе ще ані ворона кобила, ані дівчина, яка на ній їхала, не слабшали, не сповільнювали швидкості.

Бореас Мун видивлявся сліди.

Не міг перестати думати про сон, який навідав його в останню ніч. У тому сні він тонув, топився. Чорна безодня змикалася над його головою, а він ішов на дно, до горла й легенів його вливалася льодяна вода. Прокинувся він спітнілий, мокрий, тремтячий — хоча навколо панував по-справжньому собачий холод.

Досить уже, подумав він, звішуючись із сідла, видивляючись сліди. Саме час із цим усім покінчити.

* * *

— Майстре? Ви мене чуєте? Майстре?

Ксеноглос мовчав, наче заклятий.

Ріенс сильно поворушив руками, дихнув у змерзлі долоні. Потилицю і спину кусав холод, криж і стегна боліли, будь-який сильний рух коня нагадував про той біль. Не було вже навіть бажання лаятися.

Попередня
-= 152 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!