Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Майже три тижні у сідлах, у безперестанній погоні. У пронизливому холоді, а вже пару днів як — і на тріскучому морозі.

А Вільгефорц мовчить.

Ми також мовчимо. І дивимося одне на одного вовком.

Ріенс потер долоні, натягнув рукавички.

Скеллен, подумав він, коли на мене дивиться, має дивний погляд. Невже він готує зраду? Щось надто швидко й надто легко змовився він тоді з Вільгефорцем… А той загін, ті різуни, вони ж йому вірні, його накази виконують. Як схопимо дівчину, він готовий, не зважаючи на домовленості, вбити її або доставити до отих своїх змовників, аби втілити у життя шалені ідеї про демократію і громадянське управління.

А може, Скелленові вже набридло змовлятися? Вроджений конформіст і кон’юнктурник, може, він і зараз уже думає, щоб доставити дівчину імператору Емгиру?

Дивно він на мене поглядає. Пугач. І вся та його банда… Та Кенна Сельборн…

А Бонгарт? Бонгарт — це непередбачуваний садист. Як говорить про Цірі, в нього аж голос тремтить від люті. Залежно від примхи він готовій упійману дівчину, або закатувати, або викрасти, щоб наказати знову битися на арені. Домовленості з Вільгефорцем? Йому ті домовленості за ніц. Особливо зараз, коли Вільгефорц…

Він вийняв ксеноглос із-за пазухи.

— Майстре? Чути мене? Тут Ріенс…

Апаратик мовчав. Ріенс не мав уже навіть бажання лаятися.

Вільгефорц мовчить. Скеллен і Ріенс уклали з ним домовленість. А за день чи два, як дістанемося ми до дівчини, може виявитися, що домовленості немає. І тоді я можу отримати ножем по горлянці. Або поїхати зв’язаним до Нільфгарду як доказ і заклад лояльності Пугача…

Зараза!

Вільгефорц мовчить. Не дає порад. Не вказує дороги. Не роз’яснює сумніви своїм спокійним, логічним, аж до глибин голосом, що доходить до душі. Мовчить.

Ксеноглос зіпсувався. Може, через той холод? А може…

Може, Скеллен був правий? Може, Вільгефорц і справді зайнявся чимось іншим і не дбає про нас і нашу долю?

До дідька, не думав я, що так буде. Якби я допускав, то не рвався б так до того завдання… Поїхав би вбити відьмака замість Шірру… Зараза! Я тут марную, а Шірру напевне вже гріється у теплі…

Подумати тільки, я ж сам напирав, аби послали мене по Цірі, а Шірру по відьмака. Сам про те просив…

Тоді, на початку вересня, коли у наші руки потрапила Йеннефер.

* * *

Світ, що мить тому ще залишався нереальною, м’якою і болотисто-липкою чорнотою, раптово набув твердих поверхонь і контурів. Посвітлішав. Зробився реальним.

Йеннефер розплющила очі, коли її струсонули конвульсивні дрижаки. Вона лежала на камінні, серед трупів і просмолених дошок, завалена рештками такелажу драккара «Алькіона». Навколо вона бачила ноги. Ноги у важкезних чоботах. Один із тих чоботів мить тому копнув її, приводячи до тями.

— Уставай, відьмо!

Знову копняк, що відізвався болем аж у корінні зубів. Вона побачила обличчя, що над нею схилялося.

— Уставай, кажу! На ноги! Упізнаєш мене?

Вона заморгала. Впізнала. То був типчик, якого вона колись припалила, як він тікав через телепорт. Ріенс.

— Розрахуємося, — пообіцяв він їй. — За все розрахуємося, дівко. Навчу тебе болю. Цими руками і цими пальцями навчу тебе болю.

Вона напружилася, стиснула й розкрила долоні, готова кинути закляття. І відразу згорнулася у клубок, давлячись, харчачи і тремтячи. Ріенс зареготав.

— Нічого не виходить, га? — почула вона. — Навіть краплі сили не маєш! Не мірятися тобі чарами з Вільгефорцем! Витиснув він з тебе усе, до останньої крапельки, наче сироватку із сиру. Ти не зумієш навіть…

Не закінчив. Йеннефер вихопила кинджал з піхов, пристебнутих до внутрішнього боку стегна, стрибнула, наче кіт, і дзьобнула наосліп. Не потрапила, вістря тільки обтерлося об ціль, роздерло матерію штанів. Ріенс відскочив і перекинувся.

Відразу звалився на неї град ударів і копняків. Вона завила, коли важкий чобіт опустився на її руку, вибиваючи клинок з розбитих пальців. Другий чобіт ударив її в живіт. Чародійка скрутившись, захрипіла. Її підвели з землі, заламуючи руки назад. Вона побачила кулак, що летить у її бік, світ раптом яскраво засяяв, обличчя вибухнуло болем. Біль хвилею стік донизу, до черева й паху, перетворив коліна на рідкий холодець. Вона обвисла у руках, що її тримали. Хтось схопив її ззаду за волосся, піднімаючи голову. Вона отримала ще раз, у око, знову все зникло і розпливлося у сліпучому блиску.

Вона не зомліла. Відчувала. Її били. Били її сильно, жорстоко, так, як б’ють чоловіка. Ударами, які мали не тільки боліти, такими, які мали зламати, які мали вилущити з битого усю енергію і бажання опору. Її били, поки вона тремтіла у сталевому утиску багатьох рук.

Попередня
-= 153 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!