Слава ЗСУ!

* * *

Визвався Шірру, пригадав Ріенс, привстаючи на стременах, аби хоча б трошки полегшити життя відбитим об сідло сідницям. Шірру визвався вбити відьмака. Знав місцевість, у якій Йеннефер висканувала Ґеральта і його компанію, мав там чи то знайомих, чи то родичів. А мене Вільгефорц послав на перемовини з Ваттьє де Рідо, а потім — слідкувати за Скелленом і Бонгартом…

А я, дурний, втішався тоді, впевнений, що випало мені завдання набагато легше й приємніше. І таке, із яким я впораюся швидко, легко і з приємністю…

* * *

— Якщо селюки не брехали, — Стефан Скеллен підвівся в стременах, — те озеро мусить бути за оцим пагорбом, у котловині.

— Туди слід і веде, — підтвердив Бореас Мун.

— То чому стоїмо? — Ріенс потер замерзле вухо. — Коням остроги — й уперед!

— Не так швидко, — стримав його Бонгарт. — Розділимося. Оточимо котловину. Ми не знаємо, яким берегом озера вона поїхала. Якщо виберемо не той напрямок, може раптом виявитися, що озеро її від нас відділяє.

— Свята правда, — погодився Бореас.

— Озеро під льодом.

— Він може виявитися заслабким для коней. Бонгарт правий, треба розділитися.

Скеллен швидко віддав накази. Група під командуванням Бонгарта, Ріенса й Ола Гарсгайма, що налічувала сім коней, пішла чвалом східним берегом, швидко пропадаючи у чорному лісі.

— Добре, — прокоментував Пугач. — Їдьмо, Сіліфанте…

І відразу зрозумів, що щось не так.

Розвернув коня, тріпнув його нагайкою, наїхав на Йоанну Сельборн. Кенна змусила відступити свого коня, але обличчя мала наче кам’яне.

— То ні до чого, пане коронере, — сказала хрипко. — Навіть не намагайтеся. Ми з вами не їдемо. Ми повертаємося. Нам цього досить.

— Ми? — крикнув Дакр Сіліфант. — Хто то — «ми»? Це що, бунт?

Скеллен нахилився у сідлі, сплюнув на мерзлу землю. За Кенною стояли Андрес Віерни і Тіль Ехрад, світловолосий ельф.

— Пані Сельборн, — сказав протягло і ядуче Пугач. — Не у тому справа, що ти марнуєш чудово розпочату кар’єру, що поневіряєш і зводиш нанівець свій життєвий шанс. Справа у тому, що тебе, пані, віддадуть кату. Разом із цими дурнями, які тебе послухали.

— Кому висіти — той не втоне, — філософськи відповіла Кенна. — А катом ви нас не лякайте, пане коронере. Бо невідомо, кому ближче до ешафоту, вам чи нам.

— Вважаєш? — Очі Пугача блиснули. — Отакого переконання ти набралася, хитро десь чиїсь думки підслухавши? Я мав тебе за мудрішу. А ти просто дурепа, жінко. Зі мною — завжди виграють, проти мене — завжди програють! Запам’ятай те. Хоча б ти мене вже мала за потопельника, я ще зумію тебе на ешафот послати. Чуєте ви? Розпеченими гаками накажу вам м’ясо з кісток відривати!

— Раз мати народила, пане коронере, — м’яко сказав Тіль Ехрад. — Ви свій шлях обрали, ми — свій. Обидві дороги непевні й ризиковані. І невідомо, що кому доля призначила.

— Не станете ви нас, — гордовито підвела голову Кенна, — наче тих псів, на дівчину натравлювати, пане Скеллене. І не дамо ми себе, наче тих псів, убити, як Нератіна Чека. А, досить цієї балаканини. Ми повертаємося! Бореасе! Їдь із нами.

— Ні, — похитав слідопит головою, витираючи чоло хутровою шапкою. — Бувайте здорові, поганого вам не побажаю. Але залишаюся. Служба. Я присягався.

— Кому? — нахмурилася Кенна. — Імператору чи Пугачу? Чи чаклуну, що з коробочки мовить?

— Я солдат. Служба.

— Стійте! — крикнув Дуффіцій Кріль, виїжджаючи з-за спини Дакра Сіліфанта. — Я з вами. Мені також цього досить! Учора вночі власну смерть бачив. Я не хочу подихати за ту паршиву, підозрілу справу!

— Зрадники! — крикнув Дакр, почервонівши, наче черешня: здавалося, чорна кров от-от бризне в нього з обличчя. — Відступники! Підлі собаки!

— Пельку стули. — Пугач усе ще дивився на Кенну, а очі в нього були настільки ж паскудними, як і у птаха, від якого він взяв прізвисько. — Вони свій шлях обрали, ти ж чув. Нема чого кричати й слиною бризкати. Але колись ми ще зустрінемося. Я вам обіцяю.

— Може, навіть на одному ешафоті, — без злості сказала Кенна. — Бо вас, Скеллене, не з можними князями стануть страчувати, а з нами, хамами. Але ж ви праві, навіщо дарма слиною бризкати. Їдемо. Бувай, Бореасе. Бувайте, пане Сіліфанте.

Дакр сплюнув між вухами коня.

* * *

— І більше того, що я отут мовила, — Йоанна Сельборн гордовито підвела голову, відгорнула з лоба темний локон, — нічого не маю додати, високий трибунале.

Голова трибуналу дивився на неї згори. Обличчя його було не прочитати. Очі ж — сиві. Й добрі.