Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Бореас Мун виригав на лід.

* * *

Бонгарт галопував краєм надозерного укосу, гнав, наче вар’ят, не звертаючи уваги, що кінь у будь-яку мить може зламати ноги на засипаних снігом розпадках. Смерекове, припорошене інеєм галуззя хльостало його по обличчю, шмагало по плечах, сипало за комір льодовий пил.

Озера він не бачив, уся котловина, наче вируючий казан чаклунок, була наповнена туманом.

Але Бонгарт знав, що дівчина там є.

Відчував це.

* * *

Під льодом, глибоко, зграйка смугастих окунів із цікавістю проводжала до дна озера сріблясту коробочку, що привабливо миготіла, — ту саму, що вислизнула з кишені трупа, який плавав у вирі. До того як коробочка впала на дно, піднявши хмарку намулу, найсміливіші окуні навіть намагалися торкнутися її ротом. Але раптом відпливли перелякано.

Коробочка видавала дивні, тривожні тремтіння.

— Ріенсе? Чуєш мене? Що там із вами діється? Чому ви вже два дні не відповідаєте? Потребую доповіді! Що з дівчиною? Ви не повинні допустити, аби вона увійшла до вежі! Чуєш? Не можна допустити, аби вона зайшла до Вежі Ластівки… Ріенсе! Відповідай, дідько! Ріенсе!

Ріенс, натурально, відповісти не міг.

* * *

Укіс скінчився, берег став пласким. Кінець озера, подумав Бонгарт, я на краю. Я наздогнав дівчину. Де вона? І де та проклятуща вежа?

Заслона туману розірвалася раптом, піднялася. І тоді він її побачив. Була прямо перед ним, сиділа на своїй вороній кобилі. Чаклунка, подумав він, розмовляє з тією твариною. Послала її на кінець озера й наказала там себе чекати.

Але це їй все одно не допоможе.

Я мушу її вбити. Хай дідько візьме Вільгефорца. Я мушу її вбити. Спершу зроблю так, аби благала про життя… А потім вб’ю.

Він крикнув, клюнув коня острогами і пішов карколомним чвалом.

І раптом зрозумів, що програв. Що вона все ж таки його надурила.

Його відділяло від неї не більше півстайє — але по тонкому льоду. Була вона на другому боці озера.

Більше того, півмісяць плеса вигинався зараз у протилежний бік — дівчина, яка їхала наче по тятиві луку, мала відстань до кінця озера значно меншу.

Бонгарт вилаявся, шарпнув за вуздечку і спрямував коня на лід.

* * *

— Жени, Кельпі!

З-під копит вороної кобили сипнули замерзлі грудки.

Цірі притулилася до кінської шиї. Вид Бонгарта, що її наздоганяв, виповнив її жахом. Вона боялася того чоловіка. На саму думку, щоб стати проти нього у битві, невидима рука стискалася на її шлунку.

Ні, вона не могла з ним битися. Ще ні.

Вежа. Врятувати її може лише Вежа. І портал. Як на Танедді, коли чаклун Вільгефорц уже був поряд, уже простягав до неї руку…

Єдиний рятунок — то Вежа Ластівки.

Туман піднімається.

Цірі натягнула вуздечку, відчуваючи, як раптом стає страшенно гаряче. Не в силах повірити у те, що вона бачила. Що мала перед собою.

* * *

Бонгарт також те побачив. І крикнув із тріумфом.

На краю озера вежі не було. Не було навіть руїн вежі, не було просто нічого. Тільки ледь помітний зарослий пагорбок, тільки зарослий голим замерзлим бадиллям кам’яний осип.

— Ото твоя вежа! — крикнув він. — Ото твоя магічна вежа! Ото твій рятунок! Купа каміння!

Дівчина, здавалося, не чула й не бачила. Підганяла кобилу ближче до пагорбка, на кам’яний осип. Підвела обидві руки до неба, наче ганячи небеса за те, що її спіткало.

— Я говорив тобі, — гарчав Бонгарт, дзигаючи свого гнідка острогою, — що ти моя! Що зроблю з тобою, що захочу! Що ніхто мені у тому не перешкодить! Ані люди, ані боги, ані дияволи, ані демони! Ані закляті вежі! Ти моя, відьмачко!

Підкови гнідка дзвонили об льодяну поверхню.

Туман раптом заклубочився, закипів під ударами вітру, що впав невідомо звідки. Гнідий заіржав і затанцював, шкірячи зуби на мундштуку. Бонгарт відхилився у сідлі, з усіх сил натягнув трензеля, бо кінь шалів, мотав головою, тупав, ковзав по льоду.

Перед ним — між ним та берегом, де стояла Цірі, — танцював на льодовій поверхні білий єдиноріг, встаючи дибки, набравши позу, знану з гербових щитів.

— Ці фокуси не зі мною! — гарикнув мисливець за нагородами, опановуючи коня. — Мене чарами не відлякати! Я дістану тебе, Цірі! Цього разу я тебе вб’ю, відьмачко! Ти моя!

Туман заклубочився знову, закрутився, набрав дивних форм. Форми ставали дедалі виразнішими. То були вершники. Кошмарні образи примарних вершників.

Бонгарт вибалушив очі.

На трупах коней сиділи скелети вершників, вдягнені у продірявлені іржею панцирі й кольчуги, клапті плащів, погнуті й кородовані шоломи, декоровані буйволовими рогами, рештками страусових і павичевих плюмажів. З-під забрал шоломів очі примар світилися синюватим блиском. Шуміли подерті прапорці.

Попередня
-= 161 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!