Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Тут треба мати на увазі ще один момент: традиційне суспільство завжди суспільство бідне. Бідне — перш за все — на речі, їх у хаті пересічного селянина (ба, навіть і міщанина) не дуже багато. Вони, люди тих епох, куди більше за нас пристосовані до проблеми швидкої евакуації: загроза пожеж і війни привчили їх до того. Тому біженець — майже завжди несе із собою увесь свій скарб. («Дорогоцінне каміння має і ще одну чималу перевагу. Капшучок діамантів на кілька унцій, що поміщається у кишені, відповідає вартості якимось п’ятидесяти гривням, а така сума в монеті важить двадцять п’ять фунтів і займає чималий мішок. Із капшуком у кишені тікається значно швидше, аніж із мішком на плечі». — КЕ.)

І саме тому він — легка здобич для мародерів і загонів ворога. («Те, що вони побачили, їх не вразило. Вже зустрічали таке. Перекинуті й випатрані вози, трупи коней, порозкидані клунки, в’юки та кошики. І застигле у дивних позах щось, що ще недавно було людьми. … Під фургоном лежала товста жінка із неприродно вигнутою шиєю. Комір кабата вкривали розмиті дощем патьоки засохлої крові з роздертої вушної раковини, з якої видерли сережку» — ХВ.)

Ті, хто не втікає, залишаються на окупованій території, приймають владу нового володаря. Тут є досить характерний момент: що нижче становище людини, то менше вона реагує на зміни політичної влади у країні. Патріотизм для низів — у кращому разі — це любов до малої батьківщини, а до спротиву тебе можуть підштовхнути лише образи, нанесені персонально тобі чи твоїм близьким і родичам. Усі інші представники низів суспільства до зміни влади ставляться досить індиферентно («Кому данину сплачую? А тому, хто волає, звідки ж мені знати, при кому нині влада? Останнім часом, оточки, в нільфгардській мові волають. Начеб ми зара’ имперна провенція, чи шось таке. За мед, як шо продам, платять имперним грошем, на якому импер вибитий. З морди такий наче й красивий, хоча суворий, відразу видко». — ВЛ).

Але якщо ти стоїш достатньо високо у системі соціальної ієрархії, на твої вчинки починають впливати не тільки суто внутрішні, психологічні обставини, а й важливі прояви, так би мовити, ідеологій (клятви вірності, поняття честі, необхідність зберегти певну кількість влади, біль від втрачених можливостей). Це — вдячне середовище для рекрутування у партизани й рух спротиву. Звернімо увагу, що на сторінках саги за цим спротивом воїнів Півночі стоять, здебільшого, шляхта та представники попередньої влади (маршал Віссігерд, королева Мева, герцог Віндгальм з Аттре). Притому вся ціна питання — це відсутність, з точки зору соціального істеблішменту, легітимної передачі влади від скинутого монарха новим власникам землі. І тут, наприклад, уже чутка про мар’яж із спадкоємицею трону Цінтри — найбільш «гарячої» території, окупованої нільфгардцями, — призводить до масового дезертирства з лав повсталих («Ті солдати сердечно оплакали Ціріллу, коли дійшла до них звістка про її смерть. А потім вибухнула нова звістка. Виявилося, що онука Каланте жива. Що вона у Нільфгарді й тішиться ласкою імператора Емгира. Тоді дійшло до масових дезертирств. … Люди… бажали битися за визволення країни, хотіли вибити з Цінтри загарбників, привести до того, аби нащадок Каланте отримав трон. А що виявилося? Кров Каланте повертається на трон Цінтри у хвалі й славі» — ХВ).

У свою чергу, якщо на землях спірних та у випадках прямої протидії нільфгардці поводяться як варвари («Венґерберг упав через тиждень. Здивуєшся, але там цехи вміло й до кінця боронили башти й визначені відтинки муру. Тож вирізано там усю залогу й люд міста, десь біля шести тисяч людей». — ЧП), то там, де їм скоряються, вони дають приклад формального людинолюбства («Рівія готувалася до багатомісячної облоги, а капітулювала за два дні під тиском цехів і купецтва, яким обіцяли, що коли місто відчинить брами й заплатить викуп, то пограбованим не буде» — ЧП). Але у разі повстаннь та ребелії на землях, що їх імперія вважає остаточно окупованими, відповідь її миттєва й жорстока («Віндгальм з Аттре… Накажи відрубати йому голову. Ні… Не рубати. Стратити іншим чином. Показово, довго й жорстоко. І публічно, зрозуміло. Необхідний приклад для страху. Щось таке, що залякає інших». — КЕ).

Війна на Півночі розгортається під гаслом «підкорися — або помри».

Окремою соціальною спільнотою, яка, може, присутня у циклі про відьмака без подробиць, але з характерними — упізнаваними для нас — обертонами, є військовополонені. Тут треба звернути увагу на такий момент: як таких, військовополонених епоха Середньовіччя не знає. Тут, у «реальному» Середньовіччі, є полонені цілої низки категорій, до кожної з яких — своє специфічне ставлення. Ворога можуть просто вбити, якщо через якісь причини контроль над ним неможливий або утруднений. Звичайних солдат тут можуть просто відпустити — попередньо відрубавши великі пальці, аби мати гарантію, що більше ця людина не вийде на поле битви. Полонених рицарів утримують заради викупу — у різних умовах, але завжди як в’язнів із більшими чи меншими можливостями самостійного пересування. Але, здається, ніколи полонені не застосовувалися у середньовічному світі як трудова сила.

Попередня
-= 172 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!