Слава ЗСУ!

Туман трохи піднявся, але й далі було похмуро. І сонно. Сонливість була брутально перервана криками й тупотом. З-за дубів, які вони власне минали, вискочили вершники.

Обидвоє вони діяли настільки швидко й так зіграно, наче вчили те тижнями. Зіп’яли і розвернули коней, миттю пішли у галоп, у чвал, у лютий кар’єр, притискаючись до грив, підганяючи коней криками й ударами п’яток. Над головами їхніми зафуркотіли стріли, здійнявся крик, брязкіт, тупіт.

— У ліс! — крикнув Готспорн. — Повертай у ліс! У гущавину!

Вони звернули, не сповільнюючись. Цірі пласко і ще сильніше притиснулася до кінської шиї, бо гілки, що шмагали її, розігнану, загрожували звалити її з сідла. Побачила, як стріла з арбалету відлупала тріску з вільхи поряд. Гнала коня криками, кожну мить очікуючи стрілу у спину. Готспорн, який їхав попереду, раптом дивно застогнав.

Вони перескочили глибокий яр, карколомно з’їхали урвищем у тернисту гущавину. Й тоді Готспорн раптом зсунувся з сідла й упав у журавлину. Ворона кобила заіржала, вдарила задом, мотнула хвостом і погнала далі. Цірі не роздумувала. Зіскочила, тьопнула свого коня по заду. Коли той побіг за вороною кобилою, допомогла Готспорну встати, вдвох вони пірнули у кущі, у вільшаник, перекинулися, скотилися по схилу й зупинилися тільки у густій папороті на дні яру. Мох амортизував падіння.

Згори, від урвища, били копита погоні — на щастя, та йшла високим лісом, за кіньми, що втікали. Їхнє зникнення серед папороті, як здавалося, не помітили.

— Що воно за одні? — просичала Цірі, вилазячи з-під Готспорна й витрушуючи з волосся чавлені сироїжки. — Люди префекта? Варнхагени?

— Звичайні бандити… — Готспорн виплюнув листя. — Наїзники…

— Запропонуй їм амністію, — заскреготіла вона піском на зубах. — Пообіцяй їм…

— Тихо. Почують.

— Хоооо! Хоооо! Туууут! — долинуло згори. — Зліва захоооодь! Зліііііва!

— Готспорне?

— Що?

— У тебе кров на спині.

— Знаю, — відповів він холодно, витягаючи з-за пазухи сувій полотна і повертаючись до неї боком. — Увіпхни те мені під сорочку. На висоті лівої лопатки…

— Куди ти отримав? Я не бачу стріли…

— То був арбалет… Залізна січка, скоріше за все, утятий вухналь[7]. Облиш, не торкайся. То вже біля хребта…

— Зараза. Що я маю робити?

— Зберігати тишу. Вони повертаються.

Застукотіли копита, хтось протягло свиснув. Хтось кричав, кликав, наказував комусь, аби той повертав. Цірі нашорошила вуха.

— Від’їжджають, — пробурмотіла. — Відмовилися від погоні. Не впіймали коней.

— Це добре.

— Ми їх також не впіймаємо. Ти зумієш іти?

— Не муситиму, — усміхнувся він, показуючи застібнутий на зап’ястку, досить дешевий на вигляд браслет. — Купив цю блискітку разом із конем. Вона магічна. Кобила її ще жереб’ятком носила. Коли потираю я це отаким ото чином, це начебто я її підкликаю. Вона наче чує мій голос. Прибіжить сюди. Це трохи займе часу, але прибіжить точно. Як буде трохи щастя, то й твій коник прибіжить слідом.

— А коли щастя не буде? Поїдеш сам?

— Фалько, — сказав він, стаючи серйозним. — Я не поїду сам, я розраховую на твою допомогу. Мене треба буде підтримувати у сідлі. Вже мені пальці ніг мертвіють. Можу втратити притомність. Послухай: цей яр доведе тебе до річища струмка. Поїдеш уверх, проти течії, на північ. Завезеш мене у місцевість під назвою Тегамо. Там ми знайдемо когось, хто зуміє витягнути мені те залізяччя зі спини, не викликавши смерть чи параліч.

— Це найближче поселення?

— Ні. Ближче — Ревнощі, котловина десь у двадцять миль, у протилежний бік, за течією струмка. Але туди не їдь у жодному разі.

— Чому?

— У жодному, — повторив він, скривившись. — І тут ідеться не про мене, а про тебе. Ревнощі для тебе — смерть.

— Не розумію.

— Не мусиш. Просто повір мені.

— Ґіселеру ти сказав…

— Забудь про Ґіселера. Якщо хочеш жити, забудь про них усіх.

— Чому?

— Залишись зі мною. Я дотримаю обіцянку, Снігова Королево. Прикрашу тебе смарагдами… Обсиплю тебе ними…

— Авжеж, добрий час для жартів.

— Завжди добрий час для жартів.

Готспорн раптом обійняв її, притиснув і почав розпинати її блузку. Безцеремонно, але й без поспіху. Цірі відіпхнула руку.

— Авжеж! — гарикнула вона. — Добрий час і на це!

— На це також будь-який час добрий. Особливо для мене й зараз. Я говорив тобі, це хребет. Завтра можуть з’явитися проблеми… Що ти робиш? Ах, зараза…

Цього разу вона відіпхнула його сильніше. Надто сильно. Готспорн поблід, закусив губу, застогнав з болю.

---

  7 Вухналь — спеціальний цвях, яким кріплять на копиті підкову.