Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

— Вибач. Але як хто поранений, то повинен лежати спокійно.

— Твоя близькість призводить до того, що я забуваю про біль.

— Припини, най тобі!

— Фалько… Будь поблажливою до людини, яка страждає.

— Будеш страждати, якщо не прибереш руки. Зараз же!

— Тихіше… Розбійники можуть нас почути… Шкіра твоя наче атлас… Не крутися, най тобі лихо.

Ах, та до дідька, подумала Цірі, а хай там. Врешті-решт, яке те має значення? А мені цікаво. Можна мені бути цікавою? У цьому немає жодного почуття. Сприйму його винятково як необхідність, і тільки. І потім забуду безпретензійно.

Вона поступилася дотику й приємності, яку той приніс. Відвернула голову, але вирішила, що то напоказ скромно й оманливо благочестиво, — не хотіла видавати себе за спокушену цноту. Глянула йому просто в очі, але здалося їй це надто сміливо і з викликом — такого вона також не хотіла вдавати. Тож просто прикрила повіки, обійняла його за шию і допомогла з ґудзиками, бо йшло йому нешвидко і гаяв час.

До дотику пальців долучився дотик губ. Вона була вже близько до того, аби позабути про весь світ, коли раптом Готспорн безвладно знерухомів. Хвильку вона терпляче лежала, пам’ятала, що він поранений і що рана мусить йому докучати. Але воно тривало трохи задовго. Слина його стигла у неї на сосках.

— Гей, Готспорне? Спиш?

Щось потекло їй на груди і на бік. Вона торкнулася пальцями. Кров.

— Готспорне! — Вона зіпхнула його з себе. — Готспорне, ти помер?

Дурнувате запитання, подумала вона. Адже я бачу.

Адже я бачу, що він помер.

* * *

— Помер із головою на моїх грудях. — Цірі відвернулась.

Жар з каміна заграв червоно на її скаліченій щоці. Може, був там і рум’янець. Висогота не був у тому впевнений.

— Єдине, що я тоді відчувала, — додала вона, й далі не дивлячись на Висоготу, — то розчарування. Це тебе шокує?

— Ні. Це — аж ніяк.

— Розумію. Я намагаюся аніскільки не прикрашати розповідь, нічого не змінюю в ній. Нічого не приховую. Хоча інколи маю бажання, особливо на те останнє.

Вона шморгнула, подлубала великим пальцем у кутику ока.

— Я завалила його гіллям і камінням. Аби як, визнаю. Сутеніло, я мусила там переночувати. Бандити все ще крутилися навколо, я чула їхні крики й була вже більш ніж упевнена, що то не звичайні бандити. Тільки не знала я, на кого вони полювали: на мене чи на нього. Втім, я мусила сидіти тихо. Усю ніч. До світанку. Поряд із трупом. Брррр.

— На світанку, — продовжила за хвилину, — від погоні давно й слух щез, і я вже могла вирушати. І мала вже коня. Магічний браслетик, який я зняла з руки Готспорна, і справді працював. Ворона кобила повернулася. Тепер вона належала мені. То був мій презент. Є такий звичай на Островах Скелліге, знаєш? Дівчині належить коштовний подарунок від її першого коханця. Що з того, що мій помер, перш ніж зумів ним стати?

* * *

Кобила гепнула передніми копитами об землю, заіржала, стала боком, наче наказуючи дивуватися. Цірі не могла стримати захопленого зітхання при виді цієї дельфінової шиї, прямої і стрункої, але м’язистої, малої, красивої ліпки голови з опуклим чолом, високого клубу, будови, від якої можна було впасти у захват.

Наблизилася обережно, показуючи кобилі браслетик на зап’ястку. Кобила форкнула протягло, поклала рухливі вуха, але дозволила взятися за трензелі й дала себе погладити по оксамитовому носі.

— Кельпі, — сказала Цірі. — Ти чорна й вертка, наче морська кельпі. Ти чародійська, наче кельпі. Тож будеш зватися Кельпі. І не стану переживати, чи воно претензійно, чи ні.

Кобила зафоркала, наставила вуха, тріпнула шовковим хвостом, що сягав бабок. Цірі — яка любила високу посадку — скоротила ремені підпруг, обмацала нетипове, пласке сідло без арчака й кулі передньої луки. Допасувала чобіт до стремена і схопила коня за гриву.

— Спокійно, Кельпі.

Сідло, хоч як дивно, виявилося цілком зручним. І з очевидних причин набагато легшим за звичайні кавалерійські.

— А тепер, — сказала Цірі, поплескуючи кобилу по гарячій шиї, — побачимо, чи ти настільки ж швидка, як і красива. Чи ти справжня джанетка, чи проста блендерка[8]. Що скажеш про двадцять миль галопу, Кельпі?

* * *

Якби глибоко вночі хтось зумів тихцем підкрастися до тієї загубленої серед мочарів хатинки із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув крізь шпарини у віконницях, то побачив би сивобородого старця, який слухає оповістки кільканадцятирічної дівчини із зеленими очима й попелястим волоссям.


  8 Джанетом звався чистокровний кінь, на відміну від блендерки, коня мішаної масті (від англ. blend — «мішати»).

Попередня
-= 23 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!