Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Неннеке, архіжриця храму Мелітеле, обернулася.

— А пробувала ти молитися?

* * *

На Півдні, ген за горами Амелл, в Еббінґу, у землях, що звалися Переплутом, на розлогих трясовинах, перетятих річками Вельдою, Летою й Аретою, у місці, віддаленому від міста Елландер і храму Мелітеле на вісімсот миль польоту ворона, кошмарний сон раптом розбудив під ранок старого пустельника Висоготу. Прокинувшись, Висогота ніяк не міг пригадати змісту сну, але дивний неспокій заснути йому вже не дозволив.

* * *

— Холодно, холодно, холодно, бррр, — говорив сам із собою Висогота, йдучи стежкою серед очерету. — Холодно, холодно, брррр.

Наступна пастка була порожньою. Жодної ондатри. Винятково невдалі лови. Висогота вичистив пастку від шламу й ряски, бурмочучи прокльони й хлюпаючи замерзлим носом.

— Холодно, бррр, ху-ха, — говорив він, ідучи до краю трясовини. — А це ж іще вересень! Ще ж тільки чотири дні після Еквінокції! Ха, таких холодів наприкінці вересня не пам’ятаю, скільки живу. А живу я вже чимало!

Наступна — передостання — пастка також була порожньою. Висоготі не хотілося навіть лаятися.

— Скоріше за все, — бурчав, ідучи, — клімат із року в рік холоднішає. А тепер, здається, ефект похолодання наступатиме лавиноподібно. Ха, ельфи передбачали це вже давно, але хто б вірив передбаченням ельфів?

Над головою старця знову зафуркотіли крильця, замигтіли сірі, несамовито швидкі абриси. Туман над мочарами знову роздзвонився дикими, уривчастими трелями дрімлюг, швидким тріпотінням крилець. Висогота не звертав на птахів уваги. Забобонним він не був, а дрімлюг завжди було повно на трясовиннях, а вже на світанку літали вони так густо, що аж страх брав, що голову заціплять. Ну, може, не завжди було їх, як нині, може, не завжди кричали вони так шалено… Але що ж, останніми часами природа викидала дивні колінця, курйози поганяли курйозів, кожен наступний курйозніший за попередній.

Він саме витягнув з води останню — порожню — пастку, коли почув іржання коня. Дрімлюги раптом, як за командою, замовкли.

На трясовинах Переплуту стояли купи трав, сухих, високих, місця, що лежали вище, поросли були чорною березою, вільхою, жостером, дереном та терниною. Більшість куп болото оточувало настільки щільно, що було абсолютно неможливим, аби дістався туди кінь чи вершник, який не знає стежок. Утім, іржання — Висогота почув його знову — чулося саме з такого острівця.

Цікавість перемогла обережність.

Висогота слабо розумівся на конях і їхніх породах, але він був естетом, умів розпізнавати й оцінювати красу. А чорна конячка із шерстю, що лисніла, наче антрацит, яку він побачив на тлі березових стовбурів, була красивою. Була справжньою квінтесенцією краси. Була настільки красивою, що здавалася нереальною.

Але була реальною. І цілком реально впійманою у пастку, заплутавшись вуздечкою і віжками у криваво-червоному цупкому гіллі жостеру. Коли Висогота підійшов ближче, кінь прищулив вуха, тупнув так, що аж задвигтів ґрунт, закрутив зграбною головою, відвернувся. Стало видно, що це кобила. І стало видно ще дещо. Щось, через що серце Висоготи заколотилося, наче ошаліле, а невидимі кліщі адреналіну стиснулися на горлянці.

За кобилою, у мілкому рівчачку, лежав труп.

Висогота кинув на землю мішок. І засоромився першої думки, якою було: повернутися і втікати. Він підійшов ближче, зберігаючи обережність, бо чорна кобила тупала, щулила вуха, шкірила зуби за мундштуком і тільки й чекала оказії, аби вкусити його або копнути.

Труп був трупом кільканадцятирічного хлопця. Лежав обличчям до землі, з однією рукою, придавленою тілом, другою простягнутою вбік, із всадженими у землю пальцями. Хлопець мав на собі замшевий кубрачок, тісні шкіряні штанці й високі, до колін, ельфійські чоботи із пряжками.

Висогота нахилився, й у ту ж мить труп голосно застогнав. Чорна кобила заіржала протягло, вдарила копитами об землю.

Пустельник присів навпочіпки, обережно перевернув пораненого. Мимоволі сіпнувся і засичав, побачивши потворну маску із бруду й засохлої крові, що її хлопець мав замість обличчя. Обережно обтер мох, листя й пісок зі вкритих слизом і слиною губ, спробував відірвати від щоки склеєне кров’ю волосся, збите у ковтун. Поранений застогнав глухо, напружився. І почав тремтіти. Висогота відліпив йому волосся від обличчя.

— Дівчина, — сказав голосно, не в силах повірити у те, що мав просто під носом. — Це дівчина.

* * *

Якби того дня після настання сутінок хтось зумів тихцем прокрастися до загубленої серед мочарів хати із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув він крізь шпарини у віконницях, то побачив би у скупо освітленій лойовими свічками кімнатці кільканадцятирічну дівчину із головою, товсто обмотаною бинтами, яка спочивала у мертвій, ледь не трупній непорушності на засланих шкірами нарах. Також він побачив би старця із сивою клиновидною бородою і довгим білим волоссям, що спадало на плечі та спину від величенької лисини, яка збільшувала зморшкувате чоло далеко за тім’я. Помітив би, як старий запалює ще одну свічку, як ставить на стіл пісочний годинник, як гострить перо, як схиляється над аркушем пергаменту. Як замислюється і говорить щось сам собі у задумі, не зводячи очей з дівчини, яка лежить на нарах.

Попередня
-= 3 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!