Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Над Яругою, коли ми туди дісталися, повно вже було нільфгардців, які переправилися по відбудованому мосту біля Червоної Бендюги, продовжуючи наступ на Анґрен — а напевне й далі, на Темерію, Магакам і дідько його знає на що ще, що там запланував нільфгардський генеральний штаб. Не могло бути й мови про форсування річки з ходу, мусили ми затаїтися і чекати, поки переправиться військо. Биті дві доби сиділи ми у надрічному лозняку, культивуючи ревматизм і годуючи москітів. До того ж і погода скоро зіпсувалася, мрячило, віяло як холера, а від холоду зуб на зуб не потрапляв. Такого холодного вересня я не пам’ятав серед багатьох загніздених у пам’яті моїй вереснів. Тож власне тоді, дорогий читачу, знайшовши поміж узятого у лирійському таборі спорядження папір і олівець, почав я — для забиття часу і забуття про незручності — записувати й увічнювати деякі з наших пригод.

Набридлива сльота й вимушена бездіяльність псували нам гумор і пробуджували різні чорні думки. Особливо у відьмака. Ґеральт рахував дні, що відділяли його від Цірі, — а кожен день не на шляху віддаляв його, на його думку, від дівчини все далі. Тепер, у мокрому лозняку, на холоді й дощі, відьмак з години на годину ставав усе більш похмурим і затятим. Я зауважив також, що він сильно шкутильгав, а коли вважав, що ніхто не бачить і не чує, то лаявся і сичав від болю. Бо треба знати тобі, милий читачу, що Ґеральту поламали кістки під час рокошу чародіїв на острові Танедд. Переломи зрослися і вилікувалися магічними стараннями дріад із лісу Брокілон, але, як видно, й далі йому докучали. Відьмак страждав, як кажуть, одночасно від болю тілесного й від душевного, а злий через те він був, наче хрін, — не підступися.

І знову почали переслідувати його сни. Дев’ятого вересня, вранці, бо відсипав він варту, перелякав усіх нас, зриваючись із криком і вихоплюючи меча. Скидалося те на амок, але, на щастя, минуло миттєво.

Відійшов він убік, скоро повернувся з похмурою пикою і заявив не менше, не більше, як те, що теперішнім рішенням він розпускає дружину і що вирушає у подальший шлях на самоті, бо десь там діються речі страшенні, що час підганяє, що стає небезпечно, а він нікого не бажає наражати чи за когось нести відповідальність. Говорив він і резонував так нудно й настільки непереконливо, що нікому не хотілося з ним дискутувати. Навіть красномовний зазвичай вампір відкараскався від нього стенанням плечей, Мільва — плювком, Кагір — сухим нагадуванням, що відповідає він сам за себе, а що до ризику, то не для того він носить меч, аби той йому пояс обтяжував. Проте потім усі завмерли у мовчанні й зі значенням втупили очі у нижчепідписаного, напевно очікуючи, що я скористаюся з оказії й повернуся додому. Не маю додавати, що не дочекалися.

Утім, подія та схилила нас до припинення маразму й підштовхнула до сміливого вчинку — до форсування Яруги. Визнаю, що подія та пробудила мій неспокій, — план бо ж передбачував нічну переправу, цитуючи Мільву й Кагіра, «за кінськими хвостами». Навіть якщо була то метафора — а підозрюю, що не була, — якось не уявляв я собі під час такої переправи ані себе самого, ані мого скакуна, Пегаса, на хвіст якого довелося б мені покластися. Плавання, сказати правду, не було і не є моєю найміцнішою стороною. Якби Матінка Природа хотіла, аби я плавав, у акті створення й у процесі еволюції поспішила б забезпечити мене перетинками між пальцями. Те саме стосувалося і Пегаса.

Мої страхи виявилися пустими — принаймні що стосувалося плавання за кінським хвостом. Бо переправилися ми іншим чином. І хтозна, чи не безумнішим. Методом куди більш нахабним — по відбудованому мосту в Червоній Бендюзі, під самим носом у нільфгардських патрулів і сторожі. План той, як виявилося, тільки з першого погляду віддавав безумною нахабністю і смертельним ризиком, у реальності все пройшло як по маслу. Після того як пройшли лінійні загони, мостом у той та інший бік мандрував транспорт за транспортом, віз за возом, стадо за стадом, натовпи різноманітної, у тому числі й цивільної, збиранини, серед якої дружина наша майже не вирізнялася і в очі не впадала. Так до десятого дня місяця вересня ми переїхали всі на лівий берег Яруги, раз тільки окликнуті сторожею, якій Кагір, владно насупивши брови, гарикнув грізно щось про імперську службу, доповнивши відповідь класичною військовою і завжди результативною «курвою» та згадуванням чужих матерів. Ще до того, як хтось зумів нами зацікавитися, були ми вже на лівому березі Яруги, в глибині зарічних лісів, — бо був тут лише один гостинець, що вів на південь, а нас не надихали ані напрямок, ані кількість нільфагрдців, які ним пленталися.

Попередня
-= 30 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!