Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Доля так склалася, що був я на острові Танедд під час липневої новини, коли дійшло до кривавої розправи між чародіями, вірними королям, і зрадниками, підбуреними Нільфгардом. Зрадцям допомагали білки, бунтівні ельфи — і Кагір, син Келлаха. Кагір був на Танедді, послано його було туди зі спеціальною місією — мав упіймати й вивезти Цірі. Боронячись, Цірі його поранила — Кагір має на лівій руці шрам, при вигляді якого завжди стає мені сухо у роті. Боліти те мусило диявольськи, а два пальці в нього й досі не згинаються.

А після того всього це ж ми його й урятували, над Стрічкою, коли його власні земляки везли у путах на жорстоку страту. За що, питаю, за які провини хотіли його стратити? Чи тільки за поразку на Танедді? Кагір маломовний, але я маю чутливі вуха навіть на півслівця. Хлоп іще й тридцяти не має, а виглядає, начебто був у нільфгардській армії офіцером високого рівня. Оскільки загальною мовою володіє він бездоганно, а це у нільфгардців нечасто буває, підозрюю, що я знаю, у якому роду війська Кагір служив і чому так швидко ріс у званнях. І чому йому доручили таку дивну місію. До того ж — закордонну.

Бо це ж саме Кагір був тим, хто вже раз намагався викрасти Цірі. Близько чотирьох років тому, під час різанини у Цінтрі. Тоді вперше дало про себе знати призначення, що керує долею цієї дівчини.

Випадок призвів до того, що я про те розмовляв із Ґеральтом. Було це третього дня після переходу Яруги, за десять днів до Еквінокції, під час переправи через ліси Заріччя. Розмова та, хоча дуже коротка, була сповнена неприємних і неспокійних ноток. А на обличчі й в очах відьмака вже тоді вимальовувалася обіцянка жорстокості, яка вибухнула пізніше, у ніч Еквінокції, після того як долучилася до нас світловолоса Ангулема.

* * *

Відьмак не дивився на Любистка. Не дивився і перед собою. Дивився на голову Плітки.

— Каланте, — почав, — перед самою смертю видушила присягу з кількох рицарів. Мали не дати Цірі потрапити в руки нільфгардців. Під час утечі тих рицарів убили, а Цірі залишилася сама серед трупів і пожежі, у пастці завулків палаючого міста. Живою вона б не пішла, це не підлягає сумнівам. Але він її знайшов. Він, Кагір. Вивіз її з пащі вогню та смерті. Врятував її. Героїчно! Шляхетно!

Любисток трохи стримав Пегаса. Їхали вони позаду, Регіс, Мільва й Кагір випереджали їх на якусь чверть стадія, але поет не хотів, аби хоч слово з тієї розмови долетіло до вух товаришів.

— Проблема у тому, — продовжував відьмак, — що наш Кагір був шляхетним за наказом. Шляхетним, наче баклан: рибу не глитнув, бо мав на горлі кільце. Мав принести рибу у дзьобі до свого пана. Не вдалося то йому, тож пан розгнівався на баклана! Баклан зараз у немилості! Чи не тому він шукає дружби й товариства риб? Як мислиш, Любистку?

Трубадур нахилився у сідлі, уникаючи гілки липи, що звішувалася занизько. Листя на гілці було вже повністю жовтим.

— Але він врятував їй життя, ти сам сказав. Дякуючи йому Цірі пішла з Цінтри цілою.

— І кричала вночі, бачачи його уві сні.

— Але ж то він її врятував. Припини згадувати минуле. Забагато змінилося, та що там — щодня змінюється, згадування минулого нічого не дасть, окрім засмучень, які тобі явно не до вподоби. Він врятував Цірі. Це було, є і залишиться фактом.

Ґеральт нарешті відвів погляд від гриви, підвів голову. Любисток кинув оком на його обличчя і швиденько втік очима вбік.

— Факт залишиться фактом, — повторив відьмак злим, металевим голосом. — О, так! Він той факт викричав мені в обличчя на Танедді, а зі страху голос у нього у глотці грузнув, бо дивився він на клинок мого меча. Той факт і той крик — то мали б бути аргументи, аби я його не мордував. Що ж, сталося і хіба не відстанеться. А шкода. Бо належало б тоді, на Танедді, розпочати ланцюг. Довгий ланцюг смерті, ланцюг помсти, про яку ще й через сотню років ходили б розповіді. Такі, яких боялися б слухати у темряві. Ти це розумієш, Любистку?

— Не дуже.

— Ну то диявол із тобою.

* * *

Паскудна була то розмова, й паскудну пику тоді мав відьмак. Ой, не подобалося мені, коли впадав він у такі настрої і починав отакі бесіди.

Утім, мушу признатися, що образне порівняння з бакланом свою роль виконало — я почав непокоїтися. Риба у дзьобі, несуть її туди, де оглушать, випатрають і засмажать! По-справжньому симпатична аналогія, радісні перспективи…

Утім, розум відкидав обидва ті побоювання. Кінець кінцем, якщо й далі триматися рибних метафор, то ким були ми? Пліточками, малими верткими пліточками. Взамін на таку поганючу здобич баклан Кагір на імператорську ласку розраховувати не міг. Та й сам він, урешті-решт, аж ніяк не був такою вже щукою, якою хотів би здаватися. Був, як і ми, пліточкою. А у часи, коли війна, наче залізна борона, оре як землю, так і людські долі, хто взагалі звертає увагу на пліточок?

Попередня
-= 35 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!