Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Не роздумував довго. Просто встав, узяв плащ і вийшов, повним відрази жестом стримавши секретаря, який намагався тицьнути йому сап’янову течку з важливими документами на підпис. Завтра! Завтра теж буде день!

Він вийшов із палацу боковим входом, у бік садів, пішов кипарисовою алейкою. Минув штучний ставочок, у якому плавав короп поважного, у сто тридцять два роки, віку, випущений іще імператором Торресом, про що свідчила золота пам’ятна медаль, причеплена до зябер гігантської риби.

— Доброго вечора, віконте.

Ваттьє коротким рухом передпліччя звільнив прихований у рукаві стилет. Руків’я його саме всунулося у долоню.

— Ти дуже ризикуєш, Ріенсе, — сказав холодно. — Дуже ризикуєш, показуючи у Нільфгарді свою обпечену пику. Навіть як магічна телепроекція.

— Ти зауважив? А Вільгефорц гарантував мені, що коли не торкнешся, то не здогадаєшся, що то ілюзія.

Ваттьє сховав стилет. Він аж ніяк не здогадався б, що то ілюзія, але тепер — знав.

— Ти занадто великий боягуз, Ріенсе, — сказав, — аби постати тут власною реальною особою. Ти ж знаєш, що б тебе тоді спіткало.

— Імператор і далі такий затятий щодо мене? І мого майстра Вільгефорца?

— Твоє нахабство обеззброює.

— До дідька, Ваттьє. Запевняю, що ми й надалі на вашому боці, я і Вільгефорц. Ну, визнаю, ошукали ми вас, давши фальшиву Цірі, але то було для доброї справи, і хай мене втоплять, якщо я брешу. Вільгефорц вважав, що коли справжня загинула, то краще буде фальшива, ніж жодної. Вважали ми, що вам все єдино…

— Твоє нахабство перестає обеззброювати й починає відгонити зневагою. Я не маю наміру втрачати час на балаканину з міражем, що мене зневажає. Коли нарешті я отримаю тебе у реальній поставі, то погомонимо й — довго, присягаюся тобі. А до того часу… Apage[13], Ріенсе.

— Я тебе не впізнаю, Ваттьє. Раніше, хоча б навіть і сам диявол тобі об’явився, ти перд екзорцизмом прикинув би, чи не вдасться тобі з того отримати раптом якийсь зиск.

Ваттьє навіть погляд не кинув на ілюзію, розглядаючи натомість порослого водоростями коропа, що ліниво мацав мул у ставку.

— Отримати зиск? — повторив він нарешті, презирливо надуваючи губи. — Від тебе? А що ж ти міг би мені дати? Може, справжню Ціріллу? Може, твого патрона Вільгефорца? Може, Кагіра еп Келлаха?

— Стоп! — Ілюзія Ріенса підняла ілюзорну руку. — Ти вірно назвав.

— Що я вірно назвав?

— Кагір. Ми доставимо тобі голову Кагіра. Я і мій майстер, Вільгефорц…

— Змилуйся, Ріенсе, — пирхнув Ваттьє. — Зміни черговість.

— Як побажаєш. Вільгефорц, із моєю скромною допомогою, дасть вам голову Кагіра, сина Келлаха. Ми знаємо, де він, можемо його вийняти як рака з сака, коли захочемо.

— Аж така у вас є можливість, ти подумай. Аж такі добрі агенти у війську королеви Меви?

— Випробовуєш мене? — скривився Ріенс. — Чи й справді не знаєш? Хіба оте друге. Кагір, мій дорогий віконте, є… Ми знаємо, де він. Знаємо, куди він прямує, знаємо, у якій компанії. Бажаєш його голову? Отримаєш її.

— Голову, — усміхнувся Ваттьє, — яка не зуміє розповісти, що насправді сталося на Танедді.

— Так буде краще, — цинічно сказав Ріенс. — Навіщо давати Кагіру говорити? Нашим завданням є залагодити, а не поглибити упередження між Вільгефорцом і імператором. Доставлю тобі мовчазну голову Кагіра еп Келлаха. Влаштуємо це так, щоб виглядало як твоя і виключно твоя заслуга. Доставка протягом найближчих трьох тижнів.

Старезний короп у ставку каламутив воду боковими плавниками. Тварюка, подумав Ваттьє, мусить бути виключно мудрою. Тільки що мені з тієї мудрості? Все той самий намул і те саме латаття.

— Твоя ціна, Ріенсе?

— Дрібниця. Де є і що замишляє Стефан Скеллен?

* * *

— Я сказав йому, що він хотів знати. — Ваттьє де Рідо витягнувся на подушках, граючись золотим локоном волосся Картії ван Кантен. — Бачиш, моя солоденька, до окремих справ треба підходити мудро. А мудро — то значить конформно. Якщо чинити інакше, не отримаєш нічого. Тільки гнилу воду й смердючий мул у басейні. І що з того, що басейн із мармуру і що в трьох кроках від палацу? Чи я не правий, моя солоденька?

Картія ван Кантен, ласкаво називана Кантареллою, не відповіла. Ваттьє й не очікував відповіді. Дівчина мала вісімнадцять років і — обережно кажучи — генієм не була. Інтереси її — принаймні сьогоднішні — зводилися до занять любов’ю із — принаймні сьогодні — Ваттьє. Кантарелла у справах сексу була природним талантом, що поєднував запал і захоплення технікою й артистизмом. Утім, не це було найважливішим.


  13 Apage — від д.-гр. «геть!»; у Середньовіччі слово входило у формулу екзорцизму.

Попередня
-= 37 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!