Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак. Вежа Ластівки

Темноволоса дочка бортника відкинула за спину косу, що їй заважала, і повернулася до люто-енергійного обертання жорна. Зусилля Любистка були даремні — слова поета, здавалося, взагалі не доходили до адресатки. Любисток підморгнув решті компанії, удав, що зітхає і зводить очі до стелі. Але не здавався.

— Не ліпо, — повторив він, шкірячи зуби, — не ліпо лі тобі бяшеть: скоч до підвалу по пиво. Адже мусить десь тут бути льошок укритий, а у льошку — барильце. Я правий, красунечко?

— Дали б ви, пане, дівці спокій, — гнівно сказала бортниківна, висока худа жінка дивовижної вроди, яка крутилася в кухні. — Та й мовила я вже, нема у нас ніякого пива.

— Дюжину разів вам, пане, про те мовлено, — підтримав дружину бортник, перериваючи розмову з відьмаком та вампіром. — От ми вам налисників з медом зготуємо, тоді й поїсте. Але спочатку хай дівчина у спокою зерно змеле, бо ж без борошна й чародій налисника не зробить! То ж вара від неї, хай крутить спокійно.

— Чув, Любистку? — крикнув відьмак. — Відчепися від дівчини і займися чимось корисним. Або мемуар пиши!

— Пити мені хочеться. Випив би чогось перед їжею. Маю трохи трави, тож зроблю собі узвар. Бабцю, може, тут у хаті хоча б окріп знайдеться? Окріп, питаю, знайдеться?

Бабця, яка сиділа на причілку (мати бортника), підвела голову з-над штопаної шкарпетки.

— Знайдеться, любчику, знайдеться, — зашамотіла. — Тіко вистужений.

Любисток застогнав, махнув рукою, сів до столу, де компанія балакала з бортником, якого рано-вранці зустріли у бору. Бортник був низенький, опецькуватий, чорний і страшенно зарослий, тож не дивина, що коли несподівано виріс він у гущавині, то нагнав на дружину страху — прийняли його за лікантропа. Що найсмішніше, тим, хто першим крикнув: «Вовкулака, вовкулака!», — був вампір Регіс. Було трохи замішання, але справа скоренько прояснилася, а бортник, хоча на вид і бурмило бурмилом, виявився гостинним і ввічливим. Дружина без церемоній прийняла запрошення до його садиби. Садиба — звана на бортнивському жаргоні станом — стояла на викорчуваній галявині, бортник жив тут із матір’ю, дружиною і дочкою. Дві останні були жінками незвичайної, нехай і трохи дивної вроди, що, можливо, вказувало, що серед предків їхніх була дріада або гамадріада.

Під час розмов, що зав’язалися, бортник спершу справляв враження, що побалакати може виключно про бджіл, борті, дими, лезиви, воски, меди й медогонку, але й то було тільки удавання.

— У політиці? А шо у ній має бути? Те, шо й завжди. Данини тре’ все більше віддавати. Три урни меду та цілий короб воску. Ледь дихаю, аби вистачило, від світанку до сутінків на лезивах сиджу, борть доглядаю… Кому данину сплачую? А тому, хто волає, звідки ж мені знати, при кому нині влада? Останнім часом, оточки, в нільфгардській мові волають. Начеб ми зара’ имперна провенція чи шось таке. За мед, як шо продам, платять имперним грошем, на якому импер вибитий. З морди такий наче й красивий, хоча суворий, відразу видко. Оточки…

Обидва собаки — чорна й руда — усілися навпроти вампіра, задерли голови й завили. Бортниківна-гамадріада відвернулася від вогнища й шмагнула їх мітлою.

— Злий знак, — сказав бортник, — як пес посеред дня виє. Оточки… Про шо то я мав казати?

— Про друїдів з Каед Ду.

— Хе! Так то не були штучки, ясне панство? Ви й дійсно до друїдів бажаєте йти? Життя вам набридло чи як? То ж смерть! Омельники кожного, хто на галявини їхні вийти наважиться, хапають, у лознякові плетінки саджають і на малому вогні палять.

Ґеральт глянув на Регіса, Регіс підморгнув йому. Обидва вони пречудово знали плітки, що ходили про друїдів, усі як одна дурнуваті. Мільва й Любисток натомість почали слухати з більшим, ніж раніше, зацікавленням. І з явним занепокоєнням.

— Єдні кажуть, — продовжував бортник, — шо омельники мстяться, бо їм нільфгардці перші докучати почали, у святі діброви на Дол Анґра увійшовши й почавши друїдів бити за просто так. Вторі ж кажуть, шо то друїди почали, цапнувши й на смерть замучивши пару имперних, то їм Нільфгард і відплатив. Як воно по правді є, то невідомо. Але то певна справа, друїди усіх хапають, до Лознякової Баби садять і палять. Іти поміж ними — певна погибель.

— Ми не боїмося, — спокійно сказав Ґеральт.

— Авжеж. — Бортник зміряв поглядом відьмака, Мільву й Кагіра, який, пристроївши коней, саме входив у халупу. — Бачно, шо ви люде нелякливі, збройні, битися вмієте. Хе, із такими, як ви, й подорожувати не страх… Оточки… Але немає вже омельників у Чорному Гаю, тож пусті зусилля ваші й ваша дорога. Притиснув їх Нільфгард, вигнав з Каед Ду. Немає їх вже тама.

Попередня
-= 39 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!